Патріотичні мотиви в поезії Володимира Самійленка
Сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Володимир Самійленко увійшов в українську літературу як усебічно обдарована людина – талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач. У центрі його інтересів завжди була Україна і її багатостраждальний народ, задля неї він, власне, і жив, тому зневажливо ставився до псевдопатріотичної балаканини деяких земляків. їх базікання про “високі матерії”, неробство, боягузтво Володимир Самійленко висміює у вірші “Патріоти”. Сюжет його простий: двоє
На словах вони “боронили” права народні, роздумували “про окремість натури”, “давність своєї культури”, фантазували про те, “як дійде народ своїх прав”. А третій хлопчик стояв собі мовчки, бо “він мовити красно не міг”, але щиро вболівав за долю своєї безталанної України:
Вбачались йому патріоти Із купою слів голосних, А поруч мільйони голоти, І темність, і вбожество їх.
Але поет не схвалює і поведінку третього юнака, хоч йому й болить безправне становище народу, його вбогість, темнота. Автор вважає,
На цю ж тему написано сатиричний вірш “Патріота Іван”. Його герой сам себе вважає “благородним”. Він підлаштовується лід мужика, прагне говорити, як він, пише книжки про народ, захоплено цитує вичитане, хвалить тих, хто служить вітчизні. Як і йому подібні “патріоти”, Іван клянеться в любові до селянина, а сам тільки й дбає, що про власну користь та збагачення: Що за славний патріота Наш Іван, якби хто знав!
Тільки що роззявить рота, Про народ уже й почав, А казать промову стане, То не жди, щоб був кінець. Він і сам колись пристане До роботи… в гаманець.
Таких балакунів поет висміює гостро у сатиричному вірші “На печі”. Володимир Самійленко яскраво змальовує образ такого патріота, який, не злазячи з печі, боронить рідний край. Він вважає себе справжнім сином України, бо ж лежить не на чужій, а на українській печі, звідки “воює” з народними супостатами… у мріях. З їдким сар-. казмом поет висміює цих типів, їхню пихатість, самовпевненість і… жалюгідність: І у мріях скликаю численні полки З тих, що стати за край свій охочі, Слово ж маю на те, щоб ховати думки, Якщо зраджують їм мої очі.
Ці вірші Володимира Самійленка відігравали і зараз відіграють величезну роль у справі пробудження національної свідомості українців. А з якою любов’ю пише поет про рідну українську мову, яка завжди сяятиме, як діамант, як не намагалися б зневажити її численні вороги:
І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. (“Українська мова”)
Володимир Самійленко був дуже популярний серед своїх сучасників. Так, видатний Іван Франко захоплено писав, що “се просто благотворно – смакувати духовні клади такого поета”. Протягом багатьох десятиліть ім’я митця майже не згадували, але сьогодні він до нас нарешті повернувся і вчить нас по-справжньому любити рідну землю. Зображення боротьби князя Святослава в однойменному романі Семена Скляренка
Менше тридцяти літ прожив Святослав, але це було надзвичайно н лчене життя. Скляренків Святослав – хоробрий воїн, видатний полководець і мудрий державний муж, досвідчений політик. Такою побачив його роль в історії письменник після уважного зіставлення фактів і вдумливого аналізу історичних першоджерел. Причорномор’я, Поволжя і Крим – ось ті сфери, де мали зіткнутися інтереси Візантії і Русі.
Врегулювати їх дипломатичними шляхами було вже неможливо. Повільно, але невідворотно назрівав воєнний конфлікт, що втягував у себе різні племена й народи, коли на політичну арену вийшов Святослав, який став найактивнішим учасником подій важливого міжнародного значення. На багатьох сторінках роману Семен Скляренко із захопленням змальовує свого героя на чолі воєнної дружини, пише про його незаперечний авторитет серед усіх воїнів.
Князь тримався як простий воїн, був людиною демократичною, тому співвітчизники його любили і готові були йти за ним у будь-які битви.
Письменник живе в конфліктах і драмах тієї епохи, яку він відтворює, але, збагачений досвідом історії, знаючи подальший розвиток подій, просто не може не наголосити на тому, який вплив вони мали на майбутнє, чим із ним пов’язані. Ось, наприклад, ніч перед знаменитою битвою під стінами Доростола, ніч роздумів Святослава: що буде і як буде після цієї битви? Відповідає на ці запитання вже сам автор: “… вирішувалась доля багатьох народів, доля, може, й поколінь… коли переможе Русь – то щастя, мир, спокій будуть на Дунаї, виросте й стане могутньою Русь, що ніякий ворог не буде їй страшний”. А в іншому випадку – “багато земель загинуть під мечем імперії, на багато віків воцаряться там неволя, рабство, смерть…”
І ось вона, остання вирішальна битва. Візантійський імператор сподівається, що в ній, нарешті, буде знищене виснажене руське військо. Але Святослав не належав до тих, хто готовий змиритися з гіркотою поразки.
Глибоким усвідомленням відповідальності за долю Русі пройняті слова Святослава, якими він звертався до своїх воїнів перед битвою: “Станемо ж твердо, дружино, не посоромимо Руської землі. Я піду перший з вами…” Ось таким мужнім патріотом, який бажає добра і могутності своїй державі, постає князь Святослав перед читачем роману Семена Скляренка.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)