Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Пейо Яворов Поезії

Пейо Яворов Поезії

Пейо Яворов Поезії Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах.

Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 Перед тюремним муром Переді мною – хмурий, лютий,

Тюремний, вкритий мохом, мур. Іржава брама. Камінь кутий. Тьма безпромінних амбразур.

Стоїть він свідком грізнослівним Розпусти, скверни, лихоліть; Овіяний прокляттям гнівним, Облитий кров’ю, він стоїть.

Стоїш, німий… Кажу я стиха: Коли б ти, муре, говорив,- Яку б то мисль нову на втіху Ти, речнику, нам появив?

Кривавих слів нової пісні Навчив

би, певне, ти співця,- І клич його грізний, зловісний, Страшніший був би од свинця! Стоїш, німий… Кажу я стиха:

Коли б ти, муре, впав ураз, Яку б картину пекла й лиха Тоді розкрив би ти для нас?

Стоїть, мов скеля понад морем, І смерть таїть у глибині, На небі хмарищем суворим Вкриває зір рої ясні.

Та день наступить неминучий, Нарине хвиль буремних плин І зрушаться граніти з кручі В безмежний шир – у шум глибин. Настане час – і вихор добрий Порозганяє хмари тьми І зорями укритий обрій,

Радіючи, побачим ми. Ще прийде день і сліз, і крові, Омиє він камінну путь І гніву бурі стрімголові

Тебе, злий муре, геть зметуть!

1896 Град “Один, чи два, чи три – нещадні, Нещасні роки…

О мій боже, За що нас руки твої владні Схотіли гнівно так скарати? Чи слово може

Біду і злидні описати, Які тепер панують всюди? Була б чума чи мор на люди,-

В труні ні голоду, ні спраги. Але нетяги Інакших бід зазнали – граду, І зливи, що невпинно рине, І заморозків, і посухи, Аж попеклись в землі зернини…” От промине пора снігів,

Весна відійде дощовита, І щедра позолота літа Укриє шир плодючих нив. Вже поле буйно половіє І клониться колоссям лан, І світла радниця – надія Втішає трударів-селян.

Радіє серце хлібороба, І посміх – уст його оздоба. Він, перст приклавши до перста, Кладе на себе знак хреста: “Нехай би тиждень ще стояла Така година і тепло,-

Недоля б наша легша стала І лиха в нас би не було”. Так, доки сила не покине, Селюк працює ненастанно. Він знає,- взимку відпочине, Тепер же – тільки ляже, встане.

Ще й півні ранні не запіли, Ще спить собака при амбарі,- Вже на ногах він:- “Чи купили Мотуззя й дьогтю на базарі?” Заснуть не може і дружина,-

Хоч встигла все, як слід, зробити, Та взавтра жнив жарка година, отож, сердита, Подвір’ям прудко пробігає, Клопочеться, до клуні вбігши,

Аж раптом – “Чуєш, жінко? Тихше. Не бігай.

Все готово нині. Гей, Ваньо, ледарю, ставай же! Зачервоніло вже крайнеба І сонце вже звелося майже,- На луг худобу гнати треба”.

А Ваньо, сонний, позіхає, І Сивчо, вискочивши з хліва, На хлопця пильно поглядає І в нього ніс вологий тиче. “Ставай! – гукає войовниче На хлопця тато, серед двору

При возі ставши.- День вже скоро!” В сусіди поруч галас чути, Когось хтось лає запопадло. У кузні грає молот кутий,

Йому підспівує ковадло. Вітрець ранковий пролітає І дзенькіт дзвоників лунає Десь віддалік. Проходить стадо… Життя пробуджується всюди І сонце вже метає радо

Свої вогні землі на груди. От полудень. Страшна спекота. Чоло втираючи від поту, Женці стурбовані звелись,

Втупивши зір в небесну вись. А там імла і млява сива, І сонце жовкне, повне гніву,- Із півдня хмара грозова Повзе і сонце вже вкрива. Вдивились лячно в небо очі. Співають півні – знак пророчий!

І гуси на ріці озвались, Чомусь аж крильми розмахались, Неначе то дурні вони Оці засіяли лани. Назад вертайся, хмаро чорна,

Зажди, злочиннице потворна, Ще тиждень, другий… не злякає Тоді нас лихо! Облягає

Все небо хмара й грізно висне, Встеливши сонце, – тьма зловісна На небі.

Милості не буде! Іде біда страшна на люди. Її передчуває всяк, Людські серця проймає ляк.

Вгорі – дими, пекельний торох. Крутнувся вихор, збився порох, Промкнувся блиск – і далина Палає знов і знов… Луна

Стрясає ниви й полонини – Земля тріпоче… Град! – Він рине, Як той горіх… Спинись!..

Не бий!.. Ти, боже, труд наш пожалій! Кінчилось.

Тихо грім останній Змовкає в дальньому лунанні І так, як вовк жене отару, Холодний вихор гонить хмару. Знов сонце гріє все навколо,- І люд, охоплений журбою, Старі й малі, біжить юрбою,

Цілим селом спішить на поле. Простують, босі, нещасливі, Мертвотно зблідлі, сумовиті, Туди, де, вічним лихом биті, Пустіють глухо їхні ниви.

Там люта жниця потоптала Усе – жита, вівси, ячмені, Ще недостиглі і зелені,- Вона і цвіт надії зжала… 1900

З циклу “Notata” …Ні, не про нього думав, коли юрбу я ганив, Збіговисько строкате, лише презирства варте. Неробам цим в обличчя нехай би хтось поглянув,- Вони – вовки, не люди…

А вовка в зуби вдарте! Проте народ – ти знаєш: отой, що ралом оре, Що, змучений, сапою посохлу землю риє, Що стиснувши сокиру, в мороз іде у гори,

Для нього труд – відрада, для нього труд – надія. Люблю його такого, люблю його відверто, До нього, як до батька, з любов’ю ставлюсь сина, Нехай він і наївний, і простий, мов дитина, Дрібний в своїх пороках, і в грубих жартах впертий.

Але поглянь – хоч поле тернини вкрили кляті, Хоча воно встелилось бадиллям недогідним, А все-таки не стало безсилим і безплідним,

Грунти його і зараз – глибини непочаті. 1901 В час блакитної імли Сиджу й дивлюся крізь вікно я: діти На дворі бавляться – це їх пора ясна.

На їхніх лицях світиться весна, Але хіба не бачив я, як в’януть квіти? Сиджу й дивлюсь: на груди спомин впав, мов гніт.

Несамохіть мій зір минулу даль питає Про те, куди пішли мої шляхи в безкрає… Одні ідуть сюди, а інші – на той світ, За срібноосяйним сховавшись кругозором. Здибається життя зі смертю повсякчас.

Хто скаже – що є честь, а що – ганьба і сором? Боюся, діти, я за вас. Над вашими голівками свій вічний хід Звершає сонце. Лиш воно примружить очі,-

У хмарах, як в димах, багріє небозвід. Я знаю й спеки дні, і гроз часи урочі. Давно чатую я – мої відходять дні… З гіркотним посміхом на вас дивлюся, діти.

За цей спочинок мій хто б міг мене ганьбити? Чекаю, аж коли завіса на вікні Впаде додолу. Враз світання блискавок

Протне ваш полудень і бурі гомін дикий Заглушить отоді безтямні ваші крики, Але я спатиму без снів і без думок. Вечірній холод вас колись огорне ще, Обшпарних, брудних.

Меланхолійні чола Тоді похилите, і спомин гаряче ?пектиме вас, немов жарина несхолола, Мов кінчик вбитої у груди вам стріли.

Вечірня позолоть вгорі поволі згасне, Залишиться там тільки тайна мрій неясна,- І в цю годину, в час блакитної імли, Коли змовкає шум, галасування денне,

Ви сядьте, немічні, безсилі, при вікні, Про дещо спом’яніть, згадавши і про мене,- Тоді – добраніч! – прокажіть мені. 1909

Пейо Яворов Поезії

« Винниченко Володимир Кирилович Заручини

Тема родины в поэзии С. Есенина »

Related posts: