Переказ роману Ростопчиной “Щаслива жінка”


В 1851 році, у підмосковному селі Воронові, Ростопчина заповнює своїм ковзним “павутинним” почерком сторінки нового роману про світську красуню Марині Ненской, “щасливій жінці, убитої своїм щастям”. Героїня вишукана й шляхетна, ми бачимо прекрасну жінку в блакитному серпанковому платті при світлі високих свіч. Поетичний ідеал жінки, настільки не схожої на невихованих “эмансипанток”, що заповнила сторінки сучасних книг, бульвари й вітальні міст і глумляться над всіма правилами морального й эстетического почуття

” Так,

тоді вивчали напам’ять Расина, Жуковського, Мильвца й Батюшкова. Тодішні жінки не нинішнім чету! Вони мріяли, вони плакали, вони переносилися юною й жагучою уявою на місце юних і жагучих героїнь тих застарілих книг; це все, може бути, дуже смішно й занадто сентиментально по^-теперішньому, але зате згадаєте, що те покоління мрійниць дало нам Тетяну, чудову Тетяну Пушкіна, милий, шляхетний, чарівний тип дівчини тодішнього часу,” – розповідає Ростопчина про юність героїні й згадує власну

И сама Марина, чорноволоса красуня, природна й романтична, чи не злегка завуальована мадмуазель Додо Сушкова, побачена через

скло лорнета пильним поглядом “прекрасних і виразних карих очей” графині Ростопчиной.

Нескромні читачі з появою роману в журналі “Москвитянин” (1851-1852) стали шукати паралелі в долі автора і її alter ego Марини, і без праці знаходили. ” … до мене дійшло, що у вищому петербурзькому суспільстві дуже повстають на мій роман, запевняють, що я в ньому описала себе, розповідала своє життя, що в ньому впізнаються відомі особи, і тепер існуючі в суспільстві, що це цинізм. … Є чи на світі письменник, кого б не дорікали тим же самим, і чи не завжди, і чи не скрізь дозвільні плітки й байдужі толки світла намагалися зловмисно змішати автора з його героєм, бачити самого творця якого-небудь типу в особі, їм представленому, і в рисах безмовного утвору гудити й ображати його творця, мимоволі беззахисного, щоб терпляче зносити особисті на нього нападу?… Чи не теж було й з Де Сталь, що наперед хотіли бачити й у Коринне й у Дельфіні? Чи не теж було й з Байроном…” – не стримує роздратування Ростопчина.

И вона права й не права одночасно – оскільки привід до цих неприємних зближень подала сама. Звичайно, “Cчастливая жінка” – не інтимний щоденник графині Ростопчиной. Обставини біографії автора й героїні схожі, але не тотожні. Невдале заміжжя Додо Сушковой не фатальна помилка Марини Ненской, обманутої митецьким удаванням літнього нареченого. Вибір Євдокії швидше за все можна назвати шлюбом з розрахунку; чоловік був не старше, а моложе й по-своєму, безсумнівно, любив її.

Просто позбавлена романтичної любові, Ростопчина зштовхнулася із прозаїчним сімейним життям удвох з химерним і, здається, не дуже романтичним людиною. Не змальований із князя П. А. Мещерского або з А. Н. Карамзина, син історіографа – їхня поголоска назвала коханими графині й Борис Ухманский.

Образ Марії скоріше не так автобиографичен, як автопортретен. ” … у книгах її так багато схожого на ліричний щоденник… . Але саме життя, відбите в цих спогадах, схожа на дивний роман… ” – так лаконічно й тонко окреслив життєву канву Ростопчиной Владислав Ходасевич у присвяченій їй статті.[11] У цій характеристиці він мимоволі треба самій поетесі, що писала П. А. В’яземському із приводу останнього видання своїх віршів: “Це листки із сокровеннейшего щоденника мого серця, які дотепер зберігалися під спудом і не показувалися нікому”.

Ростопчина була ліричною поетесою “найвищою мірою”; її вірша – майже завжди визнання, з точними датами й присвятами, натяками на зрозумілі їй і близьким події. Стираючи чортові між своїм життям і її словесним переломленням, Ростопчина одночасно й надавала відчутність традиційним поетичним формулам, і підкоряла свою біографію умовностям літератури. Це була квінтесенція романтичного бачення. Проза, поеми, драматургія Ростопчиной родинні її ліриці

Внутрішня близькість до поезії особливо виявилася в “Щасливій жінці” – і в недоліках, і у своєрідності роману. Він вийшов занадто розтягнутим, часто риторичним у відступах і не позбавленим мелодраматичності. Вигадливе змішання аналитичности й моралистики, властивої століттю вісімнадцятому, і конфліктів світської повісті В. Ф. Одоєвського або В. А. Соллогуба не створювала романну форму, і добуток залишався як би незавершеним

Але “Щаслива жінка” не була й усього лише наслідуванням романтичної повісті. Поетична героїня Ростопчиной одночасно жертва й породження не ідеального оточення: світло переслідувало її почуття, але й одухотворяв існування Марини. Колізія “Щасливої жінки” виявилася як би (слабким і блідим, звичайно) передбаченням історії Ганни Карениной.

Романтична поетика, може бути, зненацька для самої письменниці, порушувалася й бралася під сумнів. Втім, не цілком романтичним виявився й ідеал письменниці

Образ жінки, що вимагає поклоніння й захисти, представлявся Ростопчиной несумісним з формально – юридичної, “непоетичною” і “аморальною” ідеєю емансипації, волі шлюбу й любові, який присвятили свої романи Жорж Санд. Цензура розсудила інакше. “Він мені здається сумнівним у розумінні моральному й поганим у літературному відношенні” – так характеризує роман цензор Ржевский у листі Погодину. Видавець повідомляє про думки, своїх і цензора авторові

Відповідь Ростопчиной на висловлені їй Погодиним зауваження різань, відступати вона не має наміру: “Я ні слова, ні полслова не переміню”, – заявляє письменниця й дорікає видавця “Москвитянина”, що той боїться “ультра православних злословних”.

Роман читає Л. А. Мей і переконує цензора змінити думку. В архіві Погодина зберігся лист поета: “Поїхали до Графині й прослухали роман (оканчивающийся громовим листом). Роман виявився (на мою думку зовсім удобопропускаемий, на думку Ржевского – пропускає за багатьма исключениями. І з дозволу Володимира Івановича.). Що робити? … в 2- м годині я у всякому разі буду в Ржевского – хто знає?

Ранок вечора мудренее? … Роман Графині взагалі дуже гарний, місцями чудовий”, – повідомляє Мей видавцеві. Претензії цензури були по-своєму логічними. Незаконна любов Марини й Бориса виправдувалася в очах Ростопчиной щирістю їхніх почуттів, зрадами й холодністю чоловіка Ненской – але вона залишалася зазіханням на святість і непорушність шлюбу

Письменниця романтизувала й знаходила виправдання страсті, але не могла знайти його для законів шлюбу. Підбив підсумок історії й знайшов слова для оцінки дядько Ростопчиной, Н. В. Сушков, літератор третьорядний, але людина з вимогливим эстетическим смаком; “Казка як казка, роман як роман. Немає в ньому нічого особливо дивного й нічого безсмертного.

Що ж? І друзі, і недруги стали чогось дошукуватися в ньому затаєного, Жорж Сандовского, аморального! По – моєму, “Щаслива жінка” коштує всіх майже повістей і романів, що постійно з’являються в журналах, – ні вище, ні нижче їх; тільки хіба шляхетніше, благопристойніше й благовиднее.”

Роман не приніс щастя героїні й залишив незадоволеної письменницю



Переказ роману Ростопчиной “Щаслива жінка”