Піднесення української культури, літератури, науки в епоху ренесансу й бароко
Піднесення української культури, літератури, науки
В епоху ренесансу й бароко
Період Ренесансу – Відродження – охоплює XIV-XVI століття.
Поняття ренесансу виникло в процесі розвитку світової цивілізації, який поділяв історію на 3 доби: античність, середньовіччя та ренесанс – повернення до античності.
Тогочасні гуманісти намагалися звільнити культуру від середньовічної стереотипності, наблизити її до античних ідеалів прекрасного. Для цього перш за все потрібно було знання стародавніх мов, адже тільки так можна було знайомитися
Започатковане було книгодрукування в Німеччині в середині XV ст. Иоганном Гутенбергом, який видав “Біблію”. Згодом у Римі вийшла друком перша книга українського автора – поета Юрія Дрогобича, пізніше видавалися книги у Кракові та у Празі.
Першими надрукованими на території України книгами стали “Апостол” і “Буквар”, які були видані в 1574 р. у Львові Іваном Федоровим.
Зазнавала змін система освіти.
Острозька школа давала грунтовні знання з грецької, церковнослов’янської, латинської мов та з основних гуманітарних предметів.
Саме на період Ренесансу припадають протиріччя між Західною та Східною церквами з приводу культурних взаємин та перспектив подальшого розвитку. Основні розходження між церквами полягали у догматі присвятої трійці, вченні католицької церкви про чистилище, різниці у обрядах, а також у календарних стилях. Все це призвело до появи значної кількості полемічних творів.
Серед українських полемістів, які зробили значний внесок в історію української літератури епохи Відродження, слід згадати Герасима Смотрицького (“Ключ від царства небесного”), Христофора Філарета (“Апокрисис”), Івана Вишенського (“Посланіє до єпископів”, “Пересторога”).
У період Ренесансу з’являлися твори поетів-гуманістів (Юрія Дрогобича, Павла Русина, Севастяна Кльоновича). Україна разом з іншим світом переживала часи піднесення культури.
Наступний період, XVII-XVIII століття, дослідники називають періодом барокової культури. Термін “бароко” ввели до загального обігу у XIX ст. класицисти, які любили порядок у всьому та зневажливо ставилися до попередніх епох. Це поняття відносилося до творів, які були витончено метафоричні, відрізнялись емоційністю та розкутістю.
Основними формами зображення для письменників періоду бароко були символ і алегорія. Світ для них був театром, де режисер – Бог, отже, мистецтво цієї доби мало на собі відбиток фаталізму, марності всього існуючого.
Набуває розвитку барокова риторика й ораторська проза. Риторика – наука про прозові жанри та теорію прози – була однією з базових шкільних дисциплін, адже система виховання передбачала, що кожен з випускників буде володіти ораторським мистецтвом. У проповідництві XVII ст. визначалися три основні постаті: Лазар Баранович (збірки “Меч духовний”, “Труби словес проповідних”), Іоаникій Галятовський (“Ключ розуміння”) та Антоній Радивіловський (“Огородок Марії Богородиці”, “Вінець Христовий”).
Епоха бароко з її проповідями та релігійними повчаннями передбачала повернення до традицій Середньовіччя. Для барокової культури традиційним був сплеск житійної літератури. Вона поступово поєднувала релігійно-повчальну белетристику з історичними елементами та послабленням дидактичного ефекту.
З’явилися нові редакції Києво-Печерського патерика, твори Сильвестра Косова “Патерикон” та “Житія святих отців печерських”, був заснований новий агіографічний жанр – оповідання про чудеса, що їх творила Богородиця (книга Іоаникія Галятовського “Небо нове” (1665 p.), яка складалася з 445 коротких новел про такі чудеса).
Набувала розвитку й історико-мемуарна проза, особливістю якої став процес переходу від механічного переказу подій до їх публіцистичного опису. Письменники шукали логіку історичного процесу, його рушійні сили, намагалися побачити певні закономірності. Найбільш популярним твором епохи бароко став “Синопсис” (1674) – історичний огляд невідомого автора.
Але “Синопсис” мав офіційний, формальний характер на відміну від так званих “Козацьких літописів” – літопису Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб’янки.
Твори панегіричної, епіграматичної та курйозної поезії також набули в цей період значного розвитку завдяки обов’язковому вивченню теорії та практики віршування у вищій школі. Слід згадати таких поетів, як Климентій Зиновіїв (272 епіграматичні твори), Іван Величковський (збірки “Зегар (Годинник)”, “Млеко”) та Сафроній Почазький (“Євхаристиріон”).
За своєю структурою та тематикою найбільше наближалися до сучасної філософської лірики твори метафізичної та історичної поезії. Кирило Транквіліон-Старовецький, Лазар Баранович, Іван Максимович – найяскравіші представники цього напрямку розвитку літератури.
Періоди ренесансу та бароко мали значний вплив на подальший розвиток української літератури завдяки сплеску суспільно-політичного та культурного життя, що відбувався в ці часи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)