“Пігмаліон” це блискуча комедія
“Пігмаліон” – це блискуча комедія, але комедія не стільки розважальна, скільки соціальна. Недарма сам драматург зазначав у передмові, що вона є “інтенсивно і навмисно дидактична”. Просто саме мистецтво, на думку Шоу, “не може бути іншим”.
Розвиток драматичного конфлікту “Пігмаліона” він свідомо завершує відкритим фіналом, аби у глядача не виникло думки,” що справу вже зроблено і проблеми вирішені за нього самим драматургом”.
Адже театр Шоу – інтелектуальний, він мусить привчати людей мислити, “відкритого
У мюзиклі Еліза, така собі приборкана норовлива, залишається разом із Хігінсом.
Ніби передбачаючи цей синдром “Моєї прекрасноїледі”, Шоу написав своєрідний шостий акт комедії – післямову до “Пігмаліона”, в якій він роз’яснює подальшу історію своїх персонажів. Так, драматург повідомив, що Еліза вийшла заміж за… другорядного героя комедії Фредді. Якщо Хігінсу, стверджує Шоу, на віку написано залишатися холостяком, то Еліза зовсім не створена для того, щоб лишатися старою дівою.
До того ж у фіналі п’єси вона згадає про те, що юний Фредді, на якого Еліза справила приголомшливе враження своїм “жаргоном” у салоні місіс Хігінс, щоденно освідчується їй у Кохання тричі на день – щоправда, у листах. “Фредді щиро кохає Елізу і не командує нею та й навряд чи командуватиме, незважаючи на свою соціальну перевагу”, – пише Шоу у післямові. Отож Еліза опинилась між Хігінсом та Фредді: “Чи обере вона собі за талан усе життя подавати пантофлі Хігінсу або віддасть перевагу тому, щоб усе життя їй подавав пантофлі Фредді? Відповідь не викликає сумнівів”. Шоу повідомляє також, що Еліза разом з Фредді отримали магазин квітів (тут допоміг Пікерінг), і після “тимчасових негараздів” молоде подружжя досягає успіхів. Еліза ніколи не шпиняє свого чоловіка, до полковника прив’язана, як дочка, але так і не кинула звички шпиняти Хігінса.
Хоча вона і відчуває, що його байдужість варта більшого, ніж палка закоханість деяких пересічних чоловіків, усетаки… “Усетаки Галатеї не зовсім подобається Пігмаліон: занадто вже богоподібну роль він грає в її житті, а це не дуже то й приємно”.
Чи варто казати, що такий фінал не прийняли ані глядачі й читачі, ані критики. Одні вважали, що він надуманий і немотивований; другі були впевнені, що Шоу простонапросто містифікує читачів, підтрунюючи над тими, хто звик до визначеності фіналів; треті продовжували вбачати в Елізі та Хігінсі сучасних Катаріну і Петруччо, які не мислять свого кохання поза сварками. Як би там не було, але запропонований Шоу кінець є цілком логічний і посвоєму закономірний і виправданий.
А сама комедія – як справжній витвір мистецтва – надає можливості для різних тлумачень та інтерпретацій і привертає увагу глядачів, де б і коли б вона не гралася. Бо “Пігмаліон”, поряд зі своїми численними дотепами, комічними ситуаціями і блискучим гумором, є також п’єсою про людину, про її можливості незалежно від походження й мови, якою вона розмовляє. “Я знаю, – говорить Еліза Хігінсу наприкінці комедії, – я проста, темна, а ви великий учений і джентльмен. Але ж і я людина, а не грязь у вас під ногами”.
Вернард Шоу говорив про самого себе: “Якщо людина жартує стільки років, значить вона або з’їхала з глузду, або ж у її жартах є крупинка серйозності”. І багаточисельні “серйозні жарти” Шоу – його чудові комедії на вічні актуальні Теми – давали видатному драматургу підстави стверджувати: “Кожна з моїх п’єс – це послання до людства”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)