“Поет – насамперед людина, повна добра і любові”

Перш ніж почнемо говорити про поезію Василя Стуса з точки зору її людяної інтелектуальності, безмежної любові поета до людей, згадаємо слова самого митця: “І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій.

Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі”.

Людяність кожної людини перш за все визначається її ставленням до матері. Образ матері, а також образи дружини

і сина є одними з провідних у творчості поета, ключовими образами. Але Стус створює глибоко своєрідний образ матері, піднесений синівською любов’ю і водночас заземлений за допомогою буденних деталей.

Образ цей виростає з народної стихії, оскільки мати була її носієм та творцем, виросла з неї і прищепила любов до народної пісні синові. Тому, створюючи образ матері, поет по-своєму інтерпретує народнопоетичні образи, що збагачує глибину його поетичного слова:

Ти перепілка, що в житах співала, а я

Лежав поміж колгоспних кіп,

А ти перевесло вив’язуєш і кличеш,

Сумний, солодкий голос подаєш.

І

вже Василь іде між косарями,

Переступає, як малий ведмедик…

Уже в перших автобіографічних віршах поета мати постає як оберіг родини, перший вчитель і порадник дитини. Не маючи сама освіти, мати вчила дітей відчувати красу слова через пісні, яких знала велику кількість, через родинні перекази та легенди:

А мати нам пісень співала –

Їх більше, мабуть, не почуть,

Як хлопця дівчина кохала,

Котру той хлопець встиг забуть.

Або тієї, що пізніше

Я прочитав у “Кобзарі”,

Що батько синові миліший,

Ніж мати…

З великою тугою згадує поет матір із сибірських далей, з табірного “смертеіснування”. Він знаходить такі деталі й такі слова, які нікого не залишать байдужим. Мати приходить до сина у сні, бентежачи його душу, змушуючи страждати, але й заспокоює, виліковує своєю любов’ю душевні рани:

Цілую в сні сумне твоє обличчя,

Моя скорботна матере! Прости!

Моя біда тебе до себе кличе

На чорні і осмолені хрести.

Моя журавко сиза! Зозулице,

Як холодно в обмерлих цих світах!

З любов’ю до матері співзвучна для поета любов до Батьківщини. Як і для більшості українських поетів, Україна для Стуса різна: вона може бути омріяним прекрасним краєм, і може бути чужа, окупована “людожерами”. Лише у сні приходить вона до нього міфологічним Шевченковим раєм:

Без калин, без соняхів, без сонць,

А в сутінках. Як удова, із клунком

Заходить Україна в рідний дім:

Напитися, спитати про здоров’я

І чорний, як чорнозем, піт з чола

Рукою стерти.

Чим далі віддаляється поет від Батьківщини в край чужий, тим яскравішою стає для нього мрія про повернення “на тихі води, на ясні зорі”, та образ втраченої Вітчизни часто стає страшним:

Довкола – зрубані хрести

На рідній Батьківщині.

Моя тополе, краю мій,

Вигойдуйся на волі,

Притьмом пильнуючи з-під вій

Синів на видноколі.

З яким стражданням і вірою пише поет про кохання до жінки, єдиної, далекої, яка залишилася на рідній Батьківщині і стала такою ж недосяжною мрією, як і Україна. Теплом сповнені рядки, присвячені коханій дружині, освяченій силою почуття:

Вона і я поділені навпіл

Містами, кілометрами, віками…

Або:

Моя кохана! Ластівко! Жоно!

Люблю тебе – палкіше, ніж донині

Тебе кохав. Щоночі і щогодини

Ввижається притьмарене вікно,

В якому ти бриниш, немов бджола –

Прижурена, олітнена, пахуча.

Та чи не найбільше чується голос люблячої людини – батька – у листах поета до сина: “Бач, сину, я дуже хочу, щоб Ти (поет так і звертається до сина – з великої літери!) виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така… “

Так, поет перш за все намагався бути Людиною. Що він розумів під цим? Бути собою, залишатися вірним своїм принципам, не зраджувати найвірніших сердець, що люблять тебе і вірять тобі. Таким лишався він зажди, бо до поезії ставився, як до життя, не прагнучи слави, визнання, премій…

Прагнув дати слову животворну силу, цілющість і правдивість.

Чи міг поет обрати собі інших шлях? Чи то просто “радянська дійсність”, так би мовити, зруйнувала йому життя? Так, міг, як і багато інших, піти легким шляхом, який проторувало уже багато поетів до нього, міг би все життя оспівувати ТЄ; що було йому противне…

Міг би? Ні, не міг. Мабуть, тому так цікавився Стус постаттю Тичини – творця, зламаного тиском НКВД, пісня якого, долетівши до неба, впала долі і з того часу ходила на милицях… Хотів зрозуміти, що спонукало такого генія до самознищення.

А для себе такого шляху не допускав…

Поет дуже любив життя, і тому не міг бачити, як воно перетворюється на пригнічене тиском існування “німої лялечки”, нелюдини. Він умів ненавидіти тільки тому, що умів любити; зневірявся, бо умів вірити, страждав, бо хотів радіти вільному життю вільного народу.

Спасибі тобі, поете, що ти був!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Поет – насамперед людина, повна добра і любові”