Поетичне “я” поезій В. Маяковського

Поетичне “я” поезій В. Маяковського

Про поезію Маяковського найчастіше сперечаються, тому що непросто прийняти його вірші й зрозуміти – надто вже вони незвичайні. Але це – справжня поезія, тому що вона сповнена виразних і естетично переконливих художніх образів, які передають мінливість і багатство навколишнього світу.

Яке ж поетичне “я” цього поета? Перш за все воно яскраво виражене, як годилося футуристові. Він ставить своє “я” врівень з цілим світом, тому й звертається до Землі:

Земле!

Ты! Нас – двоє,

Пораненных,

загнанных ланями…

Так відчуває поет землю і себе, самотнього серед світу, де панують гроші, де матеріальне посіло не тільки своє місце, але й місце творчості, духовності. Саме цим фактом продиктоване оце перебільшене “я”. Це не від егоїзму, а від власної вразливості. І навіть назва “Себе, любимому, посвящает эти строки автор” – це спосіб захисту від великого й часто бездушного світу. І в циклі “Я” поет сказав про це недвозначно:

Я одинок, как последний глаз

У идущего к слепоте человека!

Позиція Маяковського висловлена часто різко, категорично, любов і ненависть виражені

контрастно. Разом із тим поетичне “я” – це уособлення емоційної відкритості для сприйняття чужого болю. Таким є вірш “Хорошее отношение к лошадям” або “Вот так я сделался собакой”. Почуття спорідненості з усім живим на землі – ось головне у віршах Маяковського. Це душа його поезії, а химерна форма, незвичність образів – то лише спосіб подачі свого бачення світу.

А шляхи розв’язання важливих задач сучасності лежать, на думку поета, через розуміння законів гармонії, через любов до всього навколишнього. Кохання до жінки – лише частина сприйняття світу через власне “я”. Але це почуття так само сильне, всеохватне:

И чувствую

“я”

Для меня мало.

Кто-то из меня вырывается упрямо.

Поетичне “я” Маяковського інколи свідомо зухвале, воно кидає виклик усьому світові, який втратив гармонію:

Эй, вы!

Небо!

Снимите шляпу!

Я иду!

Але й сам поет, відкричавши свої гасла, відгримівши зболеними римами, ніби прислухається до всесвіту, який здається йому довершеним і живим:

Вселенная спит,

Положивши на лапу

С клещами звезд огромное ухо.

І тоді знову відкривається уся незахищеність, вразливість його поетичного “я”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Поетичне “я” поезій В. Маяковського