Покальчук Юрій Володимирович Безмежність

Покальчук Ю. В. Заборонені ігри: Повісті / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. – Харків: Фоліо, 2005. – 222 с. – С. 159-221.

Весна на Прикарпатті приходить швидко і враз. Повітря полонить густий запах зелені, котре якогось дня, ще наприкінці березня, раптом народжується в повітрі і вже не полишає його до пізньої осені, а скоріше до зими. На околиці Дилятина, що на Франківщині, гуляння вщухло нині вже пізно поночі. Луна від співу гостей широко котилася селом, бо столи винесені були надвір, а що був лише кінець квітня, то люди лише вдягалися трохи тепліше,

коли сутеніло, a однаково на дворі празникувати було ліпше.

Довколишні гори, густо порослі лісом, створювали затишок у долині, де пустило коріння село, ніби прихищали його від вітрів, опускаючи на Дилятин густий серпанок запахів свіжих трав та буйнолісся. Гуляли ген аж під горою, а що у співах виділявся могутній бас, який Карпати ледве гасили, то селяни знали, голова райради приїхав привітати з ювілеєм їхнього славного земляка, якому непомітно і для себе і для друзів, що завжди знали його струнким, підтягнутим, стриманим, незмінно доброзичливим і уважливим, але ніколи і ніяк не старим, виповнилось сімдесят п’ять

років.

Все ж є люди, які завжди лишаються молодими, попри роки, що лягають на їхні плечі, а ще якою ж інколи важкою ношею, як ось на пана Володимира, що мав за спиною п’ятнадцять років сталінських таборів, міркував, позираючи на господаря, Лукаш Поліщук.

Гості потроху вже розходилися і роз’їжджалися по домівках. На деякий час ще лишилися ті, хто жив більш, або менш неподалік, або ж мав, як Лукаш, заночувати у господаря цієї хатинки на околиці Дилятина, у якій вже впродовж останніх десяти з лишнім років значну частину свого вільного часу проводили пан Володимир та його родина.

Незабаром і голова райради поїхав до себе у Дилятин, забравши у свій “газик” останніх гостей, і Лукаш лишився з господарем, його близьким другом, теж колишнім партизаном, паном Миколою і сином Любком, дружба з яким і зазнайомила Лукаша з цією родиною.

Господарка й іще дві сусідки, які допомагали їй, швиденько забирали все зі столу, виконуючи найдавніші жіночі обов’язки. Господиня дому, щоправда, ще й професор Франківського університету, але нині – лише дружина ювіляра, полишила чоловікам їхні “чоловічі” розмови, навіть Любчика не дуже змушуючи допомагати, аби дослухався до старших.

Любко щойно закінчив університет і працював y молодіжній львівській газеті ще неповний рік, Лукаш був значно старший, сам з Волині, але вже багато років жив і працював у Києві і теж займався журналістикою і вважав себе початкуючим письменником, бо щойно видав книжку оповідань, a відтак планів і замахів було у нього на майбутнє років чи не на сотню, ось тільки вибрати час, та засісти за наступну книжку вже доволі давно нагоди не випадало. Однак Лукаш не втрачав надії на зоряну хвилину, і завжди захоплено кидався на всякий новий матеріал, передчуваючи в собі можливість злету. А раптом отут і нагодиться саме те, що винесе його на нову, вишу хвилю!

Тут було саме те, напевне тут було саме те, але ж і досвіду в Лукаша ще й не було належного, і спроможності осмислити раптом забракло, коли він стикався віч-на-віч із тим, що було корінням, людською основою, і з тим, що одразу не виміряється, легко не піддається визначенню, а міститься в людині десь надзвичайно глибоко. Це захоплює, змушує думати, але, як глибока тайна, манить і не дає осягти себе, доти… Доки не прийде хвилина, коли збагнеш, коли зможеш.

Четверо чоловіків уже зібралися в хаті при електричному камінові, світла не запалювали, лише цигарки жевріли у сутіні на червонувате світло від каміна.

Пан Микола пішов в УПА в перші місяці війни, зовсім молодим зібрав (маючи вісімнадцять років) групу своїх ровесників, яка й стала осередком одного з перших упівських загонів на Рівненщині і Волині. Згодом він брав участь у найкарколомніших операціях, певний час їздив навіть у німецькій військовій формі, як шофер, вулицями окупованого Луцька, не знаючи мови, але готуючи чергову військову операцію. Після війни довгий час жив у Польщі під іншим прізвищем, а в Україну перебрався наприкінці “перестройки”, тепер перебував на пенсії, вже другий рік нудився, і дуже цим неробством переймався, вже лаштуючись на якусь роботу.

Пан Володимир перед війною саме скінчив інженерні студії у Львівській політехніці, так само пішов до підпілля, а потім в УПА з початком війни, спершу керував в УПА спеціальною групою розвідки по підслуховуванню телефонних розмов противника, а згодом став заступником командира загону по розвідці, а потім певний час був заступником по розвідці командира фактично усього УПА.

Його взяли в полон совєтські енкаведисти пораненого, вже наприкінці сорокових років, і він відбув п’ятнадцять років таборів і п’ять років поселення, поки зміг повернутись додому, в Україну.

Розповіді пана Володимира завжди вражали Лукаша рідкісною простотою і скромністю, і вишуканою правдивістю. Найменше про себе у розповідях, завжди більше про когось.

Про себе казав лиш, що три роки спав тільки вдень і вже коли було власне по війні, вже коли вони переховувались у криївках і навіть, бувало, тижнями не мали жодних військових дій проти совєтських енкаведистських війск, довго не міг звикнути спати уночі, а через нервову перенапругу мав кілька років на обличчі екзему, яку не міг ніяк вилікувати, аж доки якось на селі не порадили йому народний засіб і за тиждень раптом усе минуло. Ото й усього.

Пан Володимир більше любив розповідати про своїх студентів. Упродовж останніх років він був викладачем Львівського поліграфічного інституту. I ось про людей, які в нього вчились, яким він з того чи іншого приводу повірив, які ніколи, це він підкреслював, не підвели його потім, не обманули його сподівань, він любив розповідати…

– Розкажіть про себе щось, пане Влодку, – просив Лукаш. – Конкретно про себе! У вас же стільки бойового життя за плечима.

– А що про себе? Живий, прожив життя уповні. А що робив – то був мій обов’язок, як кожного. От і все. А нагороди – то таке!

Я старішаю і чимдалі частіше думаю про тих хлопців, які загинули, віддали своє життя заради нашої загальної справи, що йшли на смертельний ризик і вмирали, часто зовсім ще не спізнавши життя. Як ми не цінуємо миру і того, що маємо, і як хотіли цього ті, хто тоді воював з нами. I ми, ми теж!

Чи не так, Миколо?

Пан Микола жвавий, круглуватий, трохи молодший за пана Володимира, але вочевидь з гарячим, неспокійним характером, озвався одразу ж бурхливо.

– Я тобі скільки кажу – пиши, Володю, пиши що можеш, бо то наш обов’язок перед тими, хто загинув, розумієш, то такий самий наш обов’язок, як було захищати нашу землю. Так зараз ми повинні захищати пам’ять про них. Аби не забулося, аби ніщо не було надарма, не зависало в повітрі. Який з мене писака?

Ти знаєш, що важко, але ж я таки видав кілька книжок! Сам не міг, то взяв співавтора, зробили літературний запис. Але ж зробили.

А ти? Ти ж майже літератор!

– По-перше, я за фахом інженер, Миколо, це раз. А по-друге – ось Любчик нехай пише, це його професія, а я… Я, може, й зберуся, але все ніяк, ти ж мало уявляєш, що таке робота у вузі, то все – люди, розумієш, люди, які проходять останній період зростання, змужніння і далі ідуть у життя. I коли мої учні сьогодні посідають якісь високі посади, і no цей день мене не забувають, то я думаю, що недарма там працюю.

А що не встиг написати?.

Може, тому, що я не знаю, як про це написати. Слова нічого не виражають, Миколо, факт сам по собі голий, істина куца, коли ти не вмієш одягти її і подати. Але не зовнішньо, а вирізнити те, що всередині.

Головне, про що би мені хотілося написати, – це про наш спільний загальний стан там, у військовому таборі і взагалі в лісі, в партизанці.

Всі жили своїм життям. Мали різні настрої, різні долі, закохувались, розходились, ображались на когось або любились до нестями, але… всі були ніби одне ціле, ну от як один організм, щось нас спільне єднало, і пояснити це логікою важко.

Я не кажу про ідею, так, ми боролись за Україну проти окупантів німецьких і совєтських. Так, ми пішли в ліс, аби не дати нікому зробити нас бидлом і рабами. Але не лише це.

Спільне перебування в небезпеці людей, об’єднаних однією ідеєю, витворює, я думаю, спеціальне біополе, спільну енергетику…

– Тату, а це не схоже на щось таке, як от у фільмі Тарковського “Солярис”, що воно, оте таке розумове, ніби море, думає за тебе і поза тобою…

– Ну якщо вже йдеться про “Солярис”, починати треба з повісті Станіслава Лема, який, до речі. народився і жив певний час у Львові. Отож, його повість називалась “Солярис”, а по-друге, є, певно, щось і схоже, але в нас воно було інакше, я думаю, наша спільна енергія творила з нас ніби одну істоту, ми були якоюсь велетенською багатоістотною з’явою, і смерть кожного з цієї з’яви била по нас всіх, як ніби відрізали нам пальця або якусь ще частку тіла.

Нас єднала небезпека, але сила наша здавалась нам безмежною, і віра в це творила нас ніби незнищенними, безсмертними, хоч гинули хлопці один за одним.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Покальчук Юрій Володимирович Безмежність