Портрет Доріана Грея
У сонячний літній день талановитий живописець Безіл Холлуорда приймає в своїй майстерні старого друга лорда Генрі Уоттона – естета-епікурейця, “Принца Парадоксу”, за визначенням одного з персонажів. В останньому легко можна впізнати добре знайомі сучасникам риси Оскара Уайльда, йому автор роману “дарує” та переважне число своїх прославлених афоризмів. Захоплений новим задумом, Холлуорда із захопленням працює над портретом надзвичайно красивого юнака, з яким нещодавно познайомився.
Тому двадцять років; звуть його Доріан
Скоро з’являється і натурник, з цікавістю вслухайся в парадоксальні судження стомленого гедоніста; юна краса Доріана, полонила Безіла, не залишає байдужим і лорда Генрі. Але ось портрет закінчена; присутні захоплені його досконалістю. Златокудрий, обожнює все прекрасне і що подобається сам собі Доріан мріє вголос: “Якби портрет змінювався, а я міг завжди залишатися таким, як є!” Розчулений Безіл дарує портрет юнака.
Ігноруючи млявий опір Безіла, Доріан приймає запрошення лорда Генрі і, при діяльній участі останнього, поринає у світське життя, відвідує звані обіди, проводить вечори в опері. Тим
Сам Доріан між тим закохується в починаючу актрису Сібіл Вейн – “дівчину років сімнадцяти, з ніжним, як квітка, особою, з головкою гречанки, обвитою темними косами. Очі – сині озера пристрасті, губи – пелюстки троянд “; вона з вражаючою одухотвореністю грає на убогих підмостках жебрацького театрика в Іст-Інде кращі ролі шекспірівського репертуару. У свою чергу Сібіл, влачащего напівголодне існування разом з матір’ю і братом, шістнадцятирічним Джеймсом, які готуються відплисти матросом на торговому судні в Австралію, Доріан представляється втіленим дивом – “Прекрасним Принцом”, снізошедшім з захмарних висот. Її коханому невідомо, що в її житті теж є ретельно оберігається від сторонніх поглядів таємниця: і Сибилла, і Джеймс – позашлюбні діти, плоди любовного союзу, свого часу зв’язав їх мати – “замучену, зів’ялу жінку”, що служить у тому ж театрі, з людиною чужого стану.
Обретший в Сібіл живе втілення краси і таланту, наївний ідеаліст Доріан з торжеством сповіщає Безіла і лорда Генрі про свої заручини. Майбутнє їх підопічного вселяє тривогу в обох, а проте і той і інший охоче приймають запрошення на виставу, де обраниця Доріана повинна виконати роль Джульєтти. Проте, поглинута райдужними надіями на майбутнє їй реальне щастя з коханим, Сібіла в цей вечір знехотя, ніби з примусу (адже “грати закохану – це профанація!” – Вважає вона) промовляє слова ролі, вперше побачивши без прикрас убозтво декорацій, фальш сценічних партнерів і злидні антрепризи. Слід гучний провал, викликає скептичну насмішку лорда Генрі, стримане співчуття добряка Безіла і тотальний крах повітряних замків Доріана, у відчаї кидає Сібіл: “Ви вбили мою любов!”
Зневірившись у своїх прекраснодушних ілюзіях, замішаних на вірі в нерозривність мистецтва і реальності, Доріан проводить безсонну ніч, блукаючи по спустілому Лондону. Сібіл ж його жорстоке визнання виявляється не під силу; на ранок, готуючись відправити їй листа зі словами примирення, він дізнається, що дівчина в той же вечір покінчила з собою. Друзі-покровителі й тут реагують на трагічну звістку кожен по-своєму: Безіл радить Доріану зміцнитися духом, а лорд Генрі – “не лити даремно сліз про Сібіл Вейн”. Прагнучи втішити юнака, він запрошує його в оперу, обіцяючи познайомити зі своєю чарівною сестрою леді Гвендолен.
До здивування Безіла, Доріан приймає запрошення. І лише подарований йому нещодавно художником портрет стає нещадним дзеркалом назріває в ньому духовної метаморфози: на бездоганному особі юного грецького бога позначається жорстка зморшка. Не на жарт стурбований, Доріан прибирає портрет з очей геть.
І знову йому допомагає заглушити тривожні уколи совісті його послужливий друг-Мефістофель – лорд Генрі. За порадою останнього він з головою поринає в читання дивної книги новомодного французького автора – психологічного етюду про людину, який вирішив випробувати на собі всі крайності буття. Надовго заворожений нею (“здавалося, важкий запах кадила піднімався від її сторінок і паморочить мозок”), Доріан в наступні двадцять років – у розповіді роману вони вмістилися в одну главу – “все сильніше закохується в свою красу і все з великим інтересом спостерігає розкладання своєї душі “. Як би заспиртований у своїй ідеальній оболонці, він шукає розради в пишних обрядах і ритуалах чужих релігій, в музиці, в колекціонуванні предметів старовини і дорогоцінного каміння, до наркотичних зілля, пропонованих в притонах з недоброю славою. Ваблений гедоністичними спокусами, раз по раз закохуються, але не здатний любити, він не гребує сумнівними зв’язками і підозрілими знайомствами.
За ним закріплюється слава бездушного звідника молодих розумів.
Нагадуючи про зламані за його примхи долі швидкоплинних обранців і обраниць, Доріана намагається напоумити Безіл Холлуорда, давно перервав з ним всякі зв’язки, але перед від’їздом до Парижа зібрався відвідати. Але марно: у відповідь на справедливі докори той зі сміхом пропонує живописцю побачити справжній лик свого колишнього кумира, відображений на холлуордовском ж портреті, що порошаться в темному кутку. Здивованому Безіл відкривається страхітливе обличчя сластолюбного старого. Втім, видовище виявляється не під силу і Доріану: вважаючи творця портрета відповідальним за своє моральне поведінку, він у нападі безконтрольної люті встромляє в шию одного своїх юних днів кинджал.
А потім, закликавши на допомогу одного з колишніх соратників по гульні і застіль, хіміка Алана Кемпбел, шантажуючи того якоїсь ганебної таємницею, відомою лише їм обом, змушує його розчинити в азотній кислоті тіло Безіла – речовий доказ вчиненого ним лиходійства.
Терзає запізнілими докорами совісті, він знову шукає забуття в наркотиках. І мало не гине, коли в підозрілому кублі на самому “дні” Лондона його дізнається якийсь підпилий матрос: це Джеймс Вейн, занадто пізно довідалися про фатальну долю сестри і присягнувся в що б те не стало помститися її кривдника.
Втім, доля до пори зберігає його від фізичної загибелі. Але – не від всевидющого ока холлуордовского портрета. “Портрет цей – як би совість. Так, совість. І треба його знищити “, – приходить до висновку Доріан, який пережив всі спокуси світу, ще більш спустошений і самотній, ніж раніше, марно заздрить і чистоті невинної сільської дівчини, і самовідданості свого спільника мимоволі Алана Кемпбел, який знайшов у собі сили покінчити самогубством, і навіть… духовному аристократизму свого друга-спокусника лорда Генрі, чужого, здається, будь-яких моральних перепон, але незбагненно який вважає, що “всякий злочин вульгарно”.
Пізно вночі, наодинці з самим собою в розкішному лондонському особняку, Доріан накидається з ножем на портрет, прагнучи покремсати і знищити його. Піднялися на крик слуги виявляють у кімнаті мертве тіло старого у фраку. І портрет, непідвладний часу, у своєму сяючому величі.
Так закінчується роман-притча про людину, для якого “в інші хвилини Зло було лише одним із засобів здійснення того, що він вважав красою життя”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)