ПОТІЙ ІПАТІЙ
ПОТІЙ ІПАТІЙ (світське ім’я Адам Львович Потій; 1541, с. Рожанці, тепер у Польщі – 18.07.1613) – давньоукраїнський церковно-релігійний діяч.
Народився у православній шляхетській родині. Навчався в кальвінській школі, пізніше продовжив освіту в Краківській академії. Перебуваючи на службі у князя Радзивілла, перейшов у кальвінізм; потому знову повернувся до православної віри.
З 1580 р. обіймав посаду земського судці у Бресті, а через 9 років став брестським каштеляном і сенатором. 1594 р. прийняв чернецтво під іменем Іпатія; завдяки сприянню
Користувався підтримкою урядових кіл Речі Посполитої; 1599 р. польський король Сигізмунд III призначив його київським митрополитом.
Іпатій Потій – “безперечно талановитий письменник і проповідник” (І. Франко), автор численних полемічних трактатів, послань, які справили значний
У своїх писаннях автор намагався довести неперервність зв’язків православної церкви в Україні з Римом, але його програма об’єднання католицької та православної церков посутньо відрізняється від унійних планів ідеологів католицизму своєю увагою до специфічних інтересів саме українсько-білоруського православ’я.
Сучасні дослідники звертають увагу і на гуманістичні елементи світогляду полеміста, які виразно простежуються в його писаннях. Він у жодному разі не намагається принизити українську культурну традицію. Брестська унія, на його думку, потрібна не для її заперечення, а для знищення єресей у середовищі самої православної церкви, вона здатна забезпечити їй перемогу в боротьбі з Реформацією.
Унія також дасть можливість подолати внутрішньо-церковну кризу православ’я, піднести освітній рівень священиків і ченців. Полеміст активно підгримував ідею про переклад Святого Письма та святоотецьких писань “руською” (тобто тогочасною книжною українською) мовою, аби “Русь” далі не звинувачували у глупоті (як відомо, такі звинувачення на адресу української культурної традиції висував польський полеміст П. Скарга). Виступав також за творче засвоєння кращих зразків західноєвропейської культури, з великою пошаною ставився до латинської мови, але не як мови богослужіння, що мала б витіснити “руську”, а як мови європейської освіченості, без оволодіння якою неможливо прилучитися до культурних здобутків Заходу.
Літ.: Махновець Л. Є. Давня українська література (XI – XVIII ст.) // Українські письменники: Біобібліогр. словник. К., 1960. Т. 1; Возняк М. С. Історія української літератури: У 2 кн.
Л., 1992. Кн. 1; Дмитрієв М. Про деякі шляхи проникнення гуманістичної ідеології в українську культуру кінця XVI – першої половини XVII ст. // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст.
К., 1993.
О. Хоменко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)