Проблема національної руйнації на прикладі сім’ї Кайдашів (За повістю І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”)
“Кайдашева сім’я” на перший погляд здається веселим і кумедним твором, який нагадує і комедію характерів, і комедію положень. Та насправді цей твір – тяжка драма. “Хатня війна” Кайдашів перестане бути смішною, коли зрозумієш, що подібні війни точилися скрізь в Україні й Іван Нечуй-Левицький був свідком тих подій.
Навколо села Семигори розкинулися чудові краєвиди, які пильному спостерігачеві нагадують про давню козацьку славу. Проте “ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ… похована українська
Не такі вже далекі нащадки славних запорожців перетворені на худобу, у них знищені всі високі поривання. Вони зробилися ницими й жалюгідними.
Хто ж пересварив Кайдашів? Хто зробив з них посміховисько? І чому читачеві так гірко читати про сварки, які точаться у родині Кайдашів? Добре відомо, що ще за часів Петра Першого щодо українців
Отже, українців було свідомо виключено з культурного процесу в Російській імперії.
Національна руйнація швидше за все починається навіть не з закріпачення селян і не зі злиднів, а з конфлікту між поколіннями. Це добре видно на прикладі Кайдашів. Замість того, щоб робити спільну справу, два покоління демонструють усі свої примхи, увесь консерватизм і агресію.
Поведінку, наприклад, старої Кайдашихи можна зрозуміти: вона ціле життя поралася по господарству, і їй дуже хочеться мати невісток за служниць. Та й невістки далеко не янголи – вони мають непрості характери й готові боронитися всіма способами. Галас можна зчинити з будь-якого приводу, і герої повісті, не обтяжуючись роздумами, радо вступають у численні сварки. “Молодиці підняли гвалт на все село, їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди… позбігалися й дивились”, – ось типова сцена для Кайдашевої сім’ї.
Мабуть, більша частина українських селян проводила отак своє дозвілля. XIX століття минало у сварці за мотовило.
Забування національних традицій або свідоме зречення їх є не менш складним процесом, ніж виникнення сталих форм суспільного буття. Здається, віддай хоч на годину власну душу пересічному, нікчемному, пустому, і порятунку вже немає. “Буду я чортова дочка, коли не розіб’ю тобі кочергою голови” – на такій ноті йде спілкування поколінь і особистостей.
“Бідні теж плачуть” – можна сказати про Кайдашеву сім’ю. І можна додати: “Бідні тільки те й роблять, що плачуть”. В українців це плач, приправлений глузливим сміхом. Дійсно, почуття національної гідності починається не з державних актів, і не від ораторів йому навчаються. Це почуття неподільно пов’язане з родинним ладом, підтриманням традицій, бажанням змінити щось у навколишньому світі.
На жаль, за допомогою плачу нічого змінити не вдається.
“Славних прадідів великих правнуки погані”, – сказав Кобзар про всіх кайдашів України – колишніх, сучасних і майбутніх.
Іван Нечуй-Левицький зробив вдалу спробу створити портрет сучасної йому України. Якби авторові дозволили це, він охоче розкрив би дійсні причини духовного зубожіння українців. Тепер ми добре знаємо про ці причини.
Першою є знищення російським царизмом початків української державності. Другою – закріпачення традиційно вільного українського селянина.
Третя причина виглядає другорядною, але, як на мене, є найважливішою серед усіх трьох: це відсутність освіти з усіма наслідками, які йдуть від цього. Болем пронизує серце, коли розумієш, скільки ж духовних скарбів було втрачено, розтоптано, винищено! Навіть в українській сучасності даються взнаки тяжкі для нашого народу наслідки XIX, а потім і XX століття.
На думку автора, Кайдаші ні в чому не винні. І тому Нечуй-Левицький не схильний глузувати зі своїх героїв.
Вони егоїсти, кумедні люди, витвір свого часу. “Кайдашеву сім’ю” можна аналізувати досить довго, але все, чого потребують ці люди, – трохи співчуття, бодай гіркого. Згадаймо: “груша всохла”, і дві сім’ї помирилися. В обох садибах настали мир та тиша. Невже це лише затишшя перед бурею? А може, прообраз майбутнього, де панують взаємодопомога, злагода, порозуміння?
Хочеться вірити, що надалі ми частіше бачитимемо серед співвітчизників не розлютованих Кайдашів, а поміркованих людей, здатних не лише подолати власні вади, а й навчити інших добра й розумного життя. І тоді ніхто не зможе зневажити Україну та безчестити її.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)