Протиставлення двох видів сверхъязикових зв’язків
З одного боку, це лише різні аспекти того самого процесу, і те саме стиховое явище у відношенні до різних одиниць може повертатися те інтегруючими, те реляционними своїми зв’язками. З іншого боку, обоє ці виду взаємно альтернативні й, отже, утворять певна розмаїтість зв’язків, і в той же час обоє вони разом альтернативні язиковим зв’язкам, оскільки утворять семантику по іншому, синтетичному принципу й не розкладені на механічну суму значимих одиниць. У силу того що цей ряд значень не скасовує значень язикових, а співіснує з ними, образуя
Не випадково воно у вірші часто відіграє роль кінцівки. Таке воно й у процитованому уривку вірша “Син і мати”. Семантична інтеграція вірша деякою мірою має на увазі його синтаксичну закінченість.
Стих, витягнутий з поетичної конструкції, являє собою найчастіше певну значеннєву й синтаксичну завершенность. Тому типовий вірш двустишия
(Всю цю місцевість вода розуміє,
Так що Село весною спливає,
Немов Венеція). Старий
Любить до пристрасті свій низинний край
(Н. Некрасов)
У першій частині вірша “Дідусь Мазай і зайці”, у якій строфічний розподіл на двустишия проведене особливо чітко, на 35 строф – два переноси усередині строфи й чотири, ще більш підкреслених, зі строфи в строфу. Однак у цьому випадку ми явно маємо справу із вторинним явищем, зі свідомою деформацією структурної норми. В “Чорній шалі” Пушкіна на 16 строф – жодного переносу
Ускладнення інтегрувальної думки приводить до того, що вона не може бути виражена в межах вірша. Кожний з віршів двустишия одержує продовження у вигляді додаткового вірша, що, у свою чергу, зв’язується з наступним римуванням. Виникає чотиривірш. Те, що другий і четвертий вірші являють собою найчастіше розвиток перш і третього, дозволяє скоротити довжина вірша й зв’язати зіставляється пару, що, не двома, а чотирма римами, що різко збільшує відносну вагу реляционних зв’язків
Строфічне членування тексту повторює на більше високому рівні внутристиховие відносини. Подібно тому як виникнення вірша породжує два роди зв’язків: внутристиховие й межстиховие, виникнення строфи породжує внутрістрофічні й межстрофические зв’язку. Природа їх неоднакова.
Межстрофические зв’язку повторюють на іншому рівні семантичні з-протиставлення між віршами, внутрістрофічні – визначають виникнення усередині строфи певних інтеграційних зв’язків між її віршами, паралельних відношенню слів встихе.
Такий погляд підтверджується цікавою деталлю в історії поезії. Виникнення строфи більше складної, чим двустишие, супроводжувалося в багатьох національних культурах (в усній поезії, а під її впливом – і (*106) у письмовій) виділенням рефрену. Так, наприклад, відбулося, за свідченням Ибн Халдуна, при перетворенні класичної арабської касиди в простонародну заждаль. У зачекали рефрен (приспів) стає й запевом.
З його починається вірш. Надалі він повторюється після кожної трехстишной строфи – монорима, щораз одержуючи деякий значеннєвий відтінок. Рефрен – не самостійна структурна одиниця, що коштує між двома строфами: він завжди ставиться до строфи, після якої йде.
Це підтверджується й тим, що, наприклад, у старій провансальській баладі рефрен з’єднувався загальною римою з останнім віршем строфи. Якщо розглядати строфу як гомоморфную (подібну) віршу – рефрен уподібнюється римі
Повторюваність рефрену грає таку ж роль, як елемент повтору в римі. З одного боку, щораз розкривається відмінність в однаковому, а з іншого боку – різні строфи виявляються з-протипоставленими, взаимопроектируются один на одного, образуя складне семантичне ціле. Строфа виступає на вищому рівні у функції вірша, а рефрен – у ролі рими.
Одночасно, як ми вже відзначили, виникають інтеграційні зв’язки усередині строфи, які мають певний семантичний зміст. Наведемо як приклад такий, здавався б, чисто мелодійний, “музичний” випадок строфічної конструкції, як строфічна інтонація
Поділ великого оповідального поетичного тексту на постійні строфічні одиниці, тим більше на складні строфи (октави, “онегинская строфа”), створює певну інерцію інтонації, що, здавалося б, зменшує питому вагу значеннєвого початку й збільшує – музичного, – якщо їх можна у вірші протиставляти. Але дивний на перший погляд парадокс: саме ці, з константною інтонацією, строфічні структури виявляються найбільш зручними для мовних, нарочито “немузичних” жанрів. Пушкіна не прибігає до строф подібного типу в романтичних поемах, але обирає їх для “Євгенія Онєгіна” і “Будиночка в Коломне”, Лермонтов звернувся до них в “Сашке” і “Казці для дітей”. Це, видимо, не випадково: монотонність строфічної інтонації служить тлом, на якому виділяється зовсім незвичайне для поезії достаток прозаїчних інтонацій, що виникають через розмаїтість синтаксичних структур4.
Говорние інтонації одержують антитезу в строфічні й відчуваються тому різкіше, ніж у звичайному мовленні, – парадоксальне явище, добре знайоме кожному, хто читав хоча б “Євгенія Онєгіна”. Жвава невимушеність (“балаканина”, по визначенню Пушкіна) поетичного мовлення відчувається тут дуже різко. Але якщо на лексиці й синтаксичних структурах пушкінського роману побудувати повість, вона буде звучати по фактурі мови скоріше літературно. Ефект незвичайної “разговорности” буде втрачений
Текст публікуємо по книзі Лотман Ю. М. Про поетів і поезію: Аналіз поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)