Публіцистика Івана Багряного
Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог і есеїст, далекий своїм світоглядом і політичними переконаннями від Івана Багряного, в червні 1957 року опублікував статтю, в якій відзначав: “Євген Маланюк – Іван Багряний – це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б: два світи!”
Ім’я І. Багряного було замовчувано в Україні всі повоєнні роки, воно тільки останнім часом стало відомим читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його романи “Сад Гетсиманський”, “Тигролови”,
Однією з головних тем творчості письменника було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Його твори вражають драматизмом зображуваного, принциповим і відвертим тавруванням тих заходів, які проголошувалися законними та необхідними для побудови далекого комунізму.
Багатьма європейськими мовами був перекладений памфлет “Чому я не хочу
Письменник докоряв у памфлеті тим представникам західної громадськості, які не помічали трагедії мільйонів жертв більшовизму й вороже ставилися до втікачів з СРСР, як до фашистських “колабораціоністів”. Іван Багряний так пояснював виїзд на чужину: “Для нас слово “Вітчизна” також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська “родина”. Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна…”
Письменник відзначає, що третину свого життя ще до війни він провів по радянських тюрмах і концтаборах. Його вважали злочинцем супроти Вітчизни. Повертатися до СРСР Іван Багряний категорично не хотів. Чому?
Однією з відповідей на це питання була фраза: “Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на шостій частині світу, за китайським муром”.
І перед читачами постають страшні картини більшовицького свавілля: зменшення чисельності українського населення за чотири роки (з 1927 по 1930) на 10 мільйонів, вбивство каліки-дідуся та дядька, батька, примусова “колективізація”, голод 33-го року, знищення української інтелігенції.
Полум’яний памфлет Івана Багряного про страждання українського народу став одним із тих документів у сорокові роки двадцятого століття, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми “переміщених осіб”.
Публіцистичні твори письменника виступають своєрідним захистом національної гідності, вони є прикладом послідовного, безкомпромісного викриття сталінської політики, яку порівняно з брунатною гітлерівською чумою. У статті “Квадратура кола” письменник називає радянську дійсність “терпкою”, де тільки резолюції є світлом для мільйонів людей, а все інше – сірість. І. Багряний наводить рядки з поезії Павла Тичини:
І Білий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв – Росіє, Росіє, Росіє моя!.. Стоїть сторозтерзаний Київ І двіста розіп’ятий я!..
Ось так розвінчував політику “рівноправності” всіх республік колишнього СРСР письменник, що на далекій чужині гостро переживав становище України.
У памфлеті “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” Іван Багряний писав: “Я вернусь до своєї Вітчизни… Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості”.
Сьогодні Іван Багряний повернувся в Україну своїм пристрасним словом, що пробуджує у кожного справжнього українця почуття національної гідності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)