Роман Альберта Камю “Чума”
Роман Альберта Камю “Чума”, за ствердженням автора, є “продовженням того, про що йшлося в попередніх творах, а не розрив з минулими поглядами і не крута їх ломка”. Так і є. Знову точкою відліку є “абсурд”, правда, ще з’являється нове для Камю поняття “бунт” – людський розум прагне перемогти хаос, “абсурд”, тобто внести в нього порядок, логіку, сенс. Але це, на думку екзистенціалістів – “сізіфів труд”, бо розум людський ніколи не досягне цілі, але й відмовитись від неї, змиритися з “абсурдом” він також
Його гуманізм зазвучав по-новому.
“Чума” – хроніка одного трагічного року в Орані, центрі французької префектури на алжирському узбережжі Середземного моря. Саме як для хроніки, для твору характерна безсторонність, об’єктивність, точність, послідовність викладу подій.
Центр твору не на перехресті особистих притрастей, а на перехресті
Колегія книги всеохоплююча: мова йде не про зіткнення особистості з безпосереднім оточенням, навіть не проти протиборства правих і неправих, а всюдисущим бичем людства. Автор дає детальний опис виникнення і поширення епідемії “умив Клінічні звіти, статистичні, – вживати про санітарні заходи, про організацію медичних дружин. Цифрові викладки, несподіваних симптомів хвороби, того, як вона проходить листки із щоденників, свідчення очевидців, стогонів, проклять – розповіді з подробицями про неймовірний, неправдоподібний випадок із медичної практики недалекого минулого.
І дійсно, для чого Камю потрібно було вдаватися до видуманої притчі, чи, як сказано в епіграфі із Даніеля Дефо – “зображувати те, що дійсно існує, за допомогою того, що не існує зовсім”, а не дати прямої істричної картини.
Хроніка чуми, на відміну від прямої історичної картини, дозволяє безкінечну багатозначність підстановок, дозволяє надати розказаному, окрім перегуку з недавнім минулим, ще позачасовий, всечасовий, “міфічний” розмах (працюючи над “Чумою” , Камю вивчав книги притчевого, напівфантастичного змісту, з тим же “міфічним” розмахом – “Процес” Кафки і “Мобі Діка” Г. Мелвіла, де головною бінарною опозицією була: людина – зло.
В вустах Тарру, друга доктора Рійо слово “чума” обростає численними значеннями, стає надзвичайно містким. На його думку (і на думку автора), чума – не тільки хвороба, не тільки війна, а також смертні судові присуди, ростріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних партій, загибель невинної дитини в лікарні, погано організоване суспільство. Вона звична, природня, як дихання, бо “всі ми трошки зачумлені”. Мікроби її всюди, підстерігають кожний наш необережний крок. А раз так, то чума – світове зло, яке повсякчась бродить в історії і всьому нашому житті.
Тому ключем до всієї притчі звучить бурчання лайливого астматика, постійного пацієнта доктора Рійо: “А що таке, власне, чума? Те ж життя, тільки й того”. Чума в самих надрах буття. Щасливі оранці святкують звільнення від епідемії.
А доктор, розмірковуючи над словами старого, починає розуміти, що кожного дня радість людей під загрозою, бо “бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь… і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх копати на вулиці щасливого міста”.
Чума, за Камю, – світове зло, безлика шкідлива потвора, розпилена в невидимих мікробах. Зло, що звалюється на людей несподівано і зникає само по собі. Воно, на відміну від свого історичного прообразу, не піддається дослідженню, воно вбиває, – це все, що дано знати про нього його жертвам.
Тут і виникає бінарна позиція: Людина зло, і стоїть вона настільки ж гостро, як стояла, скажімо, у Кафки. Але вирішує це протистояння Камю, виходячи знову ж таки із своєї філософії. Людина має зробити “вільний вибір”, щоб стати Людиною.
Оранці мають змиритися чи бунтувати, “вклякнути навколішки” чи боротися з чумою, третього не дано.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)