Російська народна казка – Мар’я Морівна

В тридев’ятому князівстві, у преславнім королівстві жив собі Іван-царенко. Було в нього три сестри: одна – Мар’я-царівна, друга – Ольга-царівна, третя – Анна-царівна. Батько з матір’ю їхні померли.

Помираючи, синові наказали: – Як стануть сестер твоїх сватати, то першому ж і віддавай, при собі не тримай. Поховав царенко батьків та з горя пішов із сестрами в зелен-сад погуляти. Аж тут укрила небо хмара чорна, знялася буря страшна.

– Ходімо, сестри, додому,- каже царенко. Тільки зайшли вони до палацу – як гримнув грім, розійшлася

стеля і влетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився об долівку, обернувся на красного молодця і мовить: – Здоров був, Іване-царенку, ходив я гостем, а нині прийшов сватом: хочу в тебе сестрицю Мар’ю-царівну висватати.

– Якщо ти любий сестрі, я не перечу, нехай за тебе йде! Мар’я-царівна дала свою згоду, сокіл оженився і поніс її в своє царство. Дні спливали за днями, години за годинами, не зогледілися, як і рік минув.

Пішов Іван-царенко з двома сестрами в зелен-сад погуляти. Знову насунула хмара з вихором та блискавицею. – Ходімо додому, сестриці,- каже царенко. Ледь до палацу вступили – як гримнув

грім, розпалася покрівля, розійшлася стеля і влетів орел, ударився об долівку й обернувся на красного молодця. – Здоров був, Іване-царенку, спершу я гостем ходив, а нині сватом прийшов.

І посватав Ольгу-царівну. Відказує Іван-царенко: – Якщо ти Ользі-царівні до серця, нехай за тебе йде, я з неї волі не знімаю. Ольга-царівна дала свою згоду й вийшла заміж за орла. Орел підхопив її та й поніс у своє царство. Минув ще один рік.

Каже Іван-царенко до своєї найменшої сестри: – Ходімо по зелен-саду погуляємо. Погуляли трохи; знову набігла хмара з вихором і блискавицею. – Вертаймося, сестро, додому.

Повернулися додому, не встигли й сісти – як гримнув грім, розкололася стеля і влетів ворон. Ударився ворон об долівку й обернувся на доброго молодця. Попередні були красені, а цей ще кращий. – Ну, Іване-царенку, раніше я гостем ходив, а нині сватом прийшов: віддай за мене Анну-царівну. – Я сестрі не бороню; якщо ти любий їй, то нехай за тебе іде.

Вийшла за ворона Анна-царівна, й поніс він її у свою державу. Залишився Іван-царенко сам один. Цілий рік жив без сестер, і почав сумувати.

– Піду,- каже,- шукати сестричок своїх. Спорядився в дорогу, ішов-ішов аж бачить: лежить у полі сила війська побитого. Питає Іван-царенко: – Чи є тут жива душа – озовися! Хто побив оце військо великеє?

Обізвався до нього живий чоловік: – Всю цю силу великую здолала Мар’я Морівна, прегарная королівна. Подався далі Іван-царенко, наїздив на білі намети, виходила навстріч йому красна Мар’я Морівна, прегарная королівна. – Здоров був, царенку, куди простуєш – по волі чи по неволі? А Іван-царенко на те: – добрі молодці по неволі не їздять.

– Ну, коли справа не квапить, погостюй у мене. Іван-царенко тому й радий; дві ночі в наметах ночував, полюбився Мар’ї Морівні й одружився з нею. Мар’я Морівна, прегарная королівна, взяла його у свою державу; пожили вони гарно якийсь там час, і надумала королівна на війну збиратися. Полишає вона на Івана-царенка все господарство й наказує: – Скрізь ходи, за всім доглядай, лише в оцю комору не зазирай.

Не витерпів він: щойно Мар’я Морівна від’їхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув – а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований. Просить Кощій Безсмертний Івана-царенка: – Змилуйся наді мною, напитися дай! десять літ я тут мучуся, не їв, не пив – горло геть пересохло. Царенко подав йому повне відро води; той випив і ще попросив : – Мені одним відром спраги не вгамувати, дай ще води. Царенко подав друге відро. Кощій випив і зажадав третього, а як випив третє відро – повернулася йому сила колишня, струсонув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.

– Спасибі, Іване-царенку,- сказав Кощій Безсмертний.- Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни як своєї потилиці. Страшно завихрило, Кощій вилетів у вікно, наздогнав на шляху Мар’ю Морівну, прегарную королівну, підхопив її й поніс до себе. Гірко заплакав-затужив Іван-царенко, зібрався й пішов у дальню дорогу. “Щоб там не було, а розшукаю Мар’ю Морівну!” Іде день, іде другий, вже на третій світає, аж бачить пишний палац. Біля палацу дуб стоїть, на дубі ясен сокіл сидить.

Злетів сокіл з дуба, вдарився об сиру землю, обернувся красним молодцем і гукнув: – Ой, шурину любий! Як тебе доля милує? Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царенка радісно, почала про здоров’я випитувати, про своє життя-буття розповідати. Погостював царенко у них три дні, а далі й каже: – Не можу у вас гостювати довше; піду шукати жону свою, Мар’ю Морівну, прегарную королівну. – Важко тобі відшукати її,- відказує сокіл.- Залиш тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо дивитися на неї, тебе споминати.

Іван-царенко залишив у сокола свою срібну ложку і далі пішов. Ішов день, ішов другий, на третій уже світає. Бачить – палац стоїть ще пишніший од першого; біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Знявся орел з дерева, вдарився об сиру землю, обернувся красним молодцем і закричав: – Уставай, Ольго-царівно, милий наш братик іде! Ольга-царівна вмить навстріч вибігла, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розповідати.

Царенко погостював у них три дні та й каже: – довше гостювати часу не маю: іду шукати жону свою, Мар’ю Морівну, прегарную королівну. Мовить орел: – Важко тобі знайти її; залиш у нас срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе споминати. Залишив царенко виделку срібну й подався в дорогу. День ішов, другий ішов, на світанні третього бачить палац – ще ліпший за два попередні; біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить.

Злетів ворон з дуба, вдарився об сиру землю, обернувся на красного молодця і закричав: – Анно-царівно, швидше виходь, наш братик іде! Вибігла Анна-царівна, радісно зустріла, цілувала-обнімала, про здоров’я розпитувала, про своє життя-буття розповідала. Іван-царенко погостював у них три дні та й каже: – Прощавайте, піду жону свою шукати, Мар’ю Морівну, прегарную королівну. Відказує ворон: – Важко тобі знайти її; залиш-но в нас срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе споминати.

Царенко віддав йому срібну табакерку, попрощався і подався в дорогу. День ішов, другий ішов, а третього дня добився-таки до Мар’ї Морівни. Угледіла вона милого, кинулася йому на шию, залилася сльозами і мовила: – Ой, Іване-царенку, чому ти мене не послухався – зазирнув у комору та й випустив Кощія Безсмертного? – Прости, Мар’е Морівно, не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного: може, не наздожене. Зібрались і поїхали.

А Кощій на полюванні був, увечері він додому вертається, під ним добрий кінь спотикається. – Ти що, шкапо несита, спотикаєшся? Чи лихо яке чуєш? Відказує кінь: – Іван-царенко приходив. Мар’ю Морівну забрав.

– А можна їх наздогнати? – Можна пшеницю висіяти, врожаю діждатися, зжати, змолотити, зерно змолоти, п’ять печей хліба напекти, з’їсти той хліб і по тому наздоганяти – і то встигнемо. Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка. – Ну,- каже,- на перший раз тобі прощаю за твою доброту, що водою мене напоїв; і вдруге прощу, а втретє стережися – на шматки порубаю.

Відняв у нього Мар’ю Морівну й умчав; а Іван-царенко сів на камінь і заплакав. Поплакав-поплакав і знову по Мар’ю Морівну повернувся. Кощія Безсмертного вдома не застав. – Їдьмо, Мар’є Морівно. – Ох, Іване-царенку, він-бо нас наздожене.

– Нехай наздожене; ми хоч яку годиночку разом побудемо! Зібрались і поїхали. Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Ти чого, шкапо несита, спотикаєшся? Чи не лихо яке чуєш! Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну, прегарную королівну, забрав.

– А можна їх наздогнати? – Можна ячменю насіяти, зачекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, тим пивом упитися, добренько виспатися та тоді й наздоганяти – і то встигнемо. Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка.

– Казав же, що не бачити тобі Мар’ї Морівни як своєї потилиці. Відняв та й повіз до себе. Лишився Іван-царенко сам один, поплакав-поплакав і знову повернувся за Мар’єю Морівною; о ту пору Кощія вдома не було. – Поїдемо удвох, Мар’є Морівно.

– Ой, Іване-царенку, та ж він наздожене тебе, на шматки посіче! – Нехай посіче! Я без тебе жити не можу! Зібрались і поїхали. Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Ти чого спотикаєшся? Знову чуєш якесь лихо? – Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав. Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка, посік-порубав його на дрібні шматочки і вкинув у просмолену бочку; ще й збив бочку залізними обручами та й пустив у синєє море, а Мар’ю Морівну до себе одвіз.

Саме у цей час у зятів царенкових срібло почорніло. – Ох,- кажуть вони,- видно, лихо скоїлося! Орел кинувся до синього моря, схопив і виніс бочку на берег; сокіл полетів за живою водою, а ворон – за мертвою.

Далі злетілись усі троє, розбили бочку, шматки ца-ренкового тіла перемили і склали як треба. Ворон порскнув мертвою водою – тіло зрослося, ніби й не було посічене; сокіл порскнув живою водою – Іван-царенко здригнувся, встав і мовить: – Ох, як же я довго спав! – Ще б довше поспав, якби не ми,- відказали зяті.- Ходімо тепер до нас у гості. – Ні, братці, я піду по Мар’ю Морівну.

Приходить до неї і просить: – Випитай у Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня. От Мар’я Морівна вибрала слушну хвилину й почала Кощія випитувати. Кощій відказав: – За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогненною рікою живе баба-яга.

В неї є така кобилиця, на котрій вона щодня навкруг світу облітає. Багато в неї ще й інших славних кобилиць. Я там три дні за пастуха був, жодної кобилиці не прогавив, і за це баба-яга дала мені одне лошатко.

– Як же ти через вогненну ріку перехопився? – А в мене є така хустина – як махну о праву руку тричі, зведеться високий-високий міст, і вогонь його не сягає. Мар’я Морівна пильно вислухала, переказала все Іванові-царенкові і хустину потай взяла та йому віддала.

Іван-царенко перейшов через вогненну ріку і попростував до баби-яги. довго йшов він, не пив і не їв. Трапив йому назустріч заморський птах з малими дітками. Іван-царенко каже: – З’їм-но я одне пташенятко. – Не їж, Іване-царенку,- просить птах.- Я тобі у великій пригоді стану. Пішов він далі; бачить у лісі вулик з бджолами. – Візьму-но я,- каже,- хоч трохи медку.

Бджолиная матка озивається: – Не руш вулика мого, Іване-царенку. Прийде час, я тобі у великій пригоді стану. Він і не рушив вулика, далі пішов; спіткав левицю з левенятком. – З’їм я хоча б оце левенятко: їсти хочеться, аж душа болить.

– Не займай, Іване-царенку,- просить левиця,- прийде час, я тобі у великій пригоді стану. – Гаразд, хай буде так!

Подався далі голодний. Ішов-ішов – стоїть хата баби-яги, навкруг хати дванадцять паль, на одинадцятьох палях – по людській голові, лише одна паля вільна. – добридень, бабусю! – Здоров, Іване-царенку!

Чого прийшов – по своїй добрій волі, а чи за потребою? – Прийшов заслужити у тебе богатирського коня. – Зроби ласку, царенку, в мене ж не рік служити, а всього лише три дні. Якщо впасеш моїх кобилиць, дам тобі богатирського коня, а як ні, то не гнівайся – стримітиме твоя голова на останній палі. Іван-царенко погодився.

Баба-яга його нагодувала-напоїла й звеліла братися до діла. Тільки-но вигнав він кобилиць в поле, кобилиці позадирали хвости і в усі боки по луках розбіглися; не встиг царенко оком змигнути, як їх і видно не стало. Тут він заплакав-затужив, сів на камінь і заснув. Сонечко вже на захід скотилося, прилетів заморський птах і будить його: – Вставай, Іване-царенку, кобилиці тепер вдома. Царенко встав, до хати пішов.

А баба-яга і шумить, і кричить на своїх кобилиць: – Чому додому повернулись? – Як же нам було не повертати: налетіли птахи з усього світу, мало нам очей не видовбали. – Ну, ви взавтра по луках не бігайте, а розбіжіться по лісах дрімучих.

Переспав ніч Іван-царенко; вранці баба-яга йому – Гляди, царенку, як не впасеш кобилиць, коли хоч одну загубиш – бути твоїй буйній голівоньці на палі. Погнав він кобилиць в поле; вони вмить позадирали хвости й розбіглися по лісах дрімучих. Знову сів царенко на камінь, плакав-плакав та й заснув. Сонечко сховалося за лісом. Прибігла левиця: – Вставай, Іване-царенку, кобилиць усіх зібрали.

Іван-царенко встав і пішов до хати. Баба-яга ще дужче гримає на кобилиць: – Чого додому повернулись? – Як же нам було не повертати? Набігли люті звірі зі всього світу, мало нас не пороздирали! – Ну, ви завтра забіжіть у синєє море.

Знову переспав ніч Іван-царенко. Вранці посилає його баба-яга кобилиці пасти: – Якщо не впасеш – стримітиме твоя буйна голівонька на палі. Він погнав кобилиць у поле. Вони вмить задерли хвости, зникли з очей і позабігали в синєє море; стоять у воді по шию. Іван-царенко сів на камінь, заплакав і заснув.

Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й ка- – Вставай, царенку, кобилиць усіх зібрано, та як вернешся до баби-яги, їй на очі не показуйся, піди в стайню і сховайся за яслами. Там є миршаве лошатко – гноєм обліплене; ти вкради його і в глуху північ тікай звідси геть. Іван-царенко устав, прокрався до стайні та й заліг за яслами. Баба-яга і шумить, і кричить на своїх кобилиць: – Чого повернулися? – Як же нам було не повернути?

Налетіло бджіл із усього світу, аж день зчорнів, та як узялися нас із усіх боків жалити до крові. Баба-яга заснула, а в глуху північ Іван-царенко украв у неї миршаве лошатко, осідлав його, сів і поїхав до вогненної ріки. доїхав до тієї ріки, тричі махнув о праву руку хустиною – і враз понад рікою звівся високий, славний міст. Царенко переїхав мостом і махнув хустиною о ліву Руку лише двічі – залишився через ріку міст тон-кий-тонесенький. Вранці прокинулася баба-яга – миршавого лошати і сліду немає! Кинулася навздогін, щосили у залізній ступі скаче, ступирем поганяє, помелом слід замітає.

Прискочила до вогненної ріки, глянула й гадає: “Гарний міст!” Поскакала мостом – міст посередині проломився, а баба-яга шубовсть в ріку; тут і знайшла свою лютую смерть. Іван-царенко відгодував лоша в зелених луках,- став із нього диво-кінь. Приїздить царенко до Мар’ї Морівни.

Вибігла вона, кинулася йому на шию: – Як ти живий лишився? – Так і так,- відказує,- поїдемо зі мною. – Боюся, Іване-царенку, наздожене Кощій, бути тобі знову порубаному! – Ні, не наздожене!

Тепер у мене славний богатирський кінь, він швидше птаха летить. Сіли вони на коня та й поїхали. Кощій Безсмертний додому вертається, під ним кінь спотикається. – Чого ти, шкапо несита, спотикаєшся? Чи не лихо зачув?

– Іван-царенко приїздив, Мар’ю Морівну забрав. – А можна їх наздогнати? – Хтозна.

Тепер в Івана-царенка кінь богатирський, кращий за мене. – Ні, не стерплю,- лютує Кощій Безсмертний,- поїду навздогін! Чи багато, чи мало часу минуло, а наздогнав-таки Івана-царенка, скочив на землю й хотів було рубонути його гострою шаблею; та Іванів-царенків кінь вдарив щосили копитом Кощія Безсмертного й розтрощив йому голову, а царенко доконав його булавою.

По тому розклав царенко вогнище велике, спалив Кощія Безсмертного й навіть попіл його геть по вітру розвіяв. Мар’я Морівна сіла на Кощіевого коня, а Іван-ца-ренко – на свого, й поїхали вони в гості спершу до ворона, далі до орла, а там і до сокола. Куди не приїдуть, всюди стрічають їх з радістю: – Ох, Іване-царенку, а ми вже й не сподівалися тебе побачити.

Ну, та недаремно ти клопотався: такої красуні, як Мар’я Морівна. в цілому світі пошукати – не знайдеш! Погостювали вони, побенкетували та й поїхали до свого королівства. Приїхали, стали жити-поживати, добрі меди попивати.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Російська народна казка – Мар’я Морівна