Що по собі лишаєш, людино?

Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають.

Останні – зовсім маленькі.

Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.

-Бачиш, Івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли народився твій татко, а потім щороку саджав нові. Восени збирав жолуді, а навесні – саджав. Щось приймалося, а щось ні.

А потім уже з татком твоїм сюди приходив. А ці вже сам твій татко посадив, коли ти народився, – їм стільки років, скільки й тобі.

Бачиш, який гай піднявся за скільки років.

Люди по гриби ходять. Скільки разів чула: “Де збирали? В Івановому лісі”.

-Бабуню, а я можу посадити свої дубочки весною?

-Ну, певно, що можеш! У жовтні приїдемо, назбираємо жолудів, а навесні посадиш.

Вони йдуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків.

Під самим цвинтарем купи будівельного сміття, а поверх нього – стара апаратура, бите скло…

Бабуся зупиняється і схвильовано запитує:

-Це що таке, Івасю! Хто це зробив?

-Це, мабуть, туристи – вони тут ціле

літо жили, а це, – Івась показує на гору сміття біля цвинтаря, – хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили. Ну, того, що ліс прихапав.

…Увечері вже бабуся з онуком сідають на ганку. Небо, усіяне зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях, здається, починається з їхнього двору.

-Бабуню, подивись! Зорі то гаснуть, то спалахують, і так без кінця-краю!

-Так, Івасю! Бачиш, засвітилася зірочка – то людина народилася. А ось пролетіла по небу й погасла – значить, померла людина.

Бачиш, яку яскраву дорогу залишила. Значить, і людина була така ж – яскрава, як зоря…

Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї.

-Бабуню! Ти говорила, що Господь кожному долю пише. Але ж не кожна людина добра? Чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними?

Який би тоді світ був гарний!

-Та ж над людиною не тільки Господь трудиться, але й диявол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати – у чисту чи каламутну.

Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі.

– Бачиш, Івасю, людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Можна занапастити своє життя, як дядько Яник; можна жити, як той недоторканний, що завалив сміттям дорогу до цвинтаря… А можна жити, як твій дідусь: урятувати з вогню твою бабусю Настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити півсвіту від наглої смерті…

Бабуся замовкає, пригортає до себе онука.

– Будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити маєш… Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі

Дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі…

432 слова За Г. Марчук


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Що по собі лишаєш, людино?