Щоденник Остапа Вишні “Думи мої, думи мої…” – аналіз твору
Як відзначала дослідниця творчості Остапа Вишні Р. В. Мовчан, щоденник “Думи мої, думи мої…” написано в 50-х роках: “Там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недоговореності. Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ “вождя всіх народів” Й. Сталіна. Тому не встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці.
…Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли
І розуміння відповідальності за свою письменницьку працю. Остап Вишня зізнається: “Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш – тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, – щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!
Щоб
І я з того гордий, я з того щасливий!” У щоденнику “Думи мої, думи мої…” письменник міркує, що ж є основою праці літератора. І переконливо стверджує: талант і чесність. Чесність – значить, правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творення за вказівкою зверху (” Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!”).
А талант – це “крила Шевченка! Це – ніжність Лесі Українки! Це – мудрість Івана Франка! А взагалі талант – це народ!!!” На сторінках щоденника Остап Вишня не раз згадує народ: і з високим пафосом, і з ліричною нотою, і з тонкою іронією.
Бо й сам він, і його предки.- плоть від плоті рідного народу, мудрого, веселого, дотепного, лукавого. У нього письменник учився, щедро черпаючи з криниці народного слова й гумору. Проте сміятися треба вміти так, щоб не образити, не поранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабливіші речі. Цю думку гуморист образно висловлює у щоденнику так: “Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) – хіба я їх не люблю? Люблю і любитиму!
Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх! Ой широкі штани! Діти мої!
Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, – це мистецтво. Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, – не здирайте грубо їх…” Ці слова якнайточніше характеризують творчий доробок самого Остапа Вишні, його делікатний сміх з вад окремої людини та ущипливу іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать самій людській природі. На сторінках щоденника багато теплих згадок про колег-пись-менників, артистів, лікарів (адже Остап Вишня і сам причетний до медицини!).
Тут його відомі вислови про те, “що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба – любити людину. Більше, ніж самого себе”, тут він визначає природу сміху: “Ловіть, спостерігайте контрасти – і буде сміх!” Остап Вишня виступає за справжню народність літератури, за її зв’язок з життям, за бережне й трепетне ставлення до материнської мови.
Ось запис від 26 листопада 1950 року: “Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця! Визнаю! Але – щоб мене тут грім убив! – не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою: Люлі-люлі, люлечки, Шовковії вервечки…
Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом: Мальовані бильця Пішли до Кирильця… А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього, академіка, стомлена, дивиться, та: Ой ну, котку, котів два, Сірі, білі обидва…
Отакий академік знатиме аромат рідної мови…” Любов’ю, бережним ставленням до мистецтва продиктовані й такі слова письменника: “Рецензент… Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен “крить”! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, – це ж легше, – от вилає хтось когось, і вже. Похвалити – трудніше, треба довести плюси…
А мінуси – легше! Крий! І все!” Особливо ці слова були актуальними в світлі “рецензій” 20-30-х років, після яких письменників часто чекала в’язниця і табори ГУЛАГу. Не оминула ця чаша й самого Остапа Вишню. І все ж щоденник пронизаний оптимізмом, світлою вірою у краще майбутнє: “От тепер – старий я! – дивлюся я на дітей – і вірю, що їм буде краще!” (Грудень, 1954). Хоч щоденник – річ серйозна, Вишня не відмовляється від гумору, дотепних характеристик друзів, оригінальних слів-новотворів.
Ось, наприклад, запис від 18 квітня 1949 року. А. Малишко у нього “дзвінко-серйозний”, С. Воскрекасенко – “лютодотепний”, а М. Рильський – взагалі “поїхалибачилинестрілялиякстрілялиневлучили”. Перш за все, щоденник – це матеріал для характеристики самого автора – щирого, дотепного, інколи задерикуватого й дошкульного, але незмінно – великого патріота свого народу, хорошої і доброї людини.