“Шкільні роки чудові…”
Школа, шкільні друзі, шкільні вчителі, шкільне кохання… В одних все це залишилося в минулому, для інших, як, наприклад, для нас, це частина нинішнього життя, ну а когось це ще очікує.
Космонавт, банкір, льотчик, артист, токар, моряк, двірник, лікар і т. д. – усі вони “родом з дитинства”, родом зі шкільних років. Усі колись сиділи за партами, писали контрольні і складали іспити, передавали на уроках цидулочки, любили одні предмети і терпіти не могли інші. Я задумалася над питанням: а що робить шкільні роки воістину чудесними? Узяти хоча
Ми всі вважаємо, що нам дуже пощастило: ще в п’ятому класі нашою “класною” стала Зоя Петрівна. До її приходу вважалося, що серед нас є і гарні, і погані. А от Зоя Петрівна зуміла знайти гарне, добре в кожному, “витягти” це “щось” назовні і показати решті класу.
Просто дивно, як вдавалося їй це, як швидко зуміла вона згуртувати наш клас! Кожен намагався відповідати тому гарному в собі, що всьому класу показала наша “класна”. Та й усе погане, що часом ворушилося в душі, усе рідше і рідше проривалося на поверхню.
Добрі відносини стали нормою в нашому класі.
Тисячу
Мені важко уявити, що настане день, коли ми усі розлетимося зі шкільного гнізда в різні сторони. Адже хоча “шкільні роки чудесні”, але “як вони швидко летять”! Та шкільна дружба – найдовша і найвірніша. Це я бачу на прикладі моєї мами і старшої сестри.
Усі їх найближчі друзі – друзі шкільних років.
Скільки щасливих днів ми прожили разом! Скільки було жартів і сміху! Скільки обговорили серйозних проблем! Як сперечалися до хрипоти про життєві колізії, про серйозність першого кохання!
Скільки було музичних і танцювальних вечорів, екскурсій, пікніків з польовою кашею! І завжди, скрізь, від початку і до кінця з нами була Зоя Петрівна. Але ж у неї своя родина, двоє дітей.
Я не раз замислювалась: що ж головне в характері нашої “класної”? Який стрижень не дозволив їй жодного разу зрадити наміченій меті: зробити нас добрими і мислячими? І от до чого я прийшла: Зоя Петрівна ніколи не користувалася перевагами дорослої людини. З п’ятого класу вона ставилися до нас не як до нерозумних дітей, а як до “людей”. І ще: у ній начисто була відсутня така риса, як прагнення принизити недбайливого або винного учня. Твердо знала, що приниження перед обличчям друзів – найжахливіше, що можна собі уявити.
Для всіх людей. А для підлітків особливо.
Зоя Петрівна перетворила наші шкільні роки на щасливі і не просто чудесні, як співається в пісні, а найпрекрасніші. Кожному учню я бажаю зустріти на шкільному шляху свою Зою Петрівну!