Симоненко Василь Андрійович Білі привиди

Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу.

– Оце так зима! – вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало.

– Привіт від Прадіда Мороза! – намагалися жартувати інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба.

Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. “До чого всі вони нудні і невиразні”, – прялася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицятися до

таких самих нудних і невиразних дівчат або збивалися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.

Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння.

– Про що задумались, міледі? – рве Лінине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора і позавчора намагався полонити її дотепами й мімікою, взятими напрокат з індійських фільмів.

– Ви знову забули цигарки? – обминає очима його цукеркову посмішку.

Ви вліпили прямо в десятку, мем.

– Номер? – збагачена його інформацією, Ліна добуває з правої кишені дешевого імпортного півпальта замусолену пачку “Казбеку”. Немає сумніву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнісінькі гільзи, котрі щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою він стукає мундштуком цигарки об коробку!

Як велично чиркає сірником!

– Може, ви підніметеся зі мною на один танець?

– Ні, я не опущуся до цього.

– О, ангел показує зуби! Але все-таки?

– Слухайте, – каже вона роздратовано, – це гардероб, а не колекціонерня компліментів з позаторішніх фільмів.

– Громадяни, будьте взаємно ввічливі, – метає лозунг чемний кавалер.

– Відвідувачі, не заважайте працівникам виконувати свої службові обов’язки, – ультрачемно посміхається Ліна.

– Може, леді назвуть своє ім’я?

– Макбет.

– Я чекатиму вас біля виходу.

– Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товаристві однієї з балерин. – Ліна показує пальчиком угору.

– Ты меня не любишь, не жалеешь…

– Гурток художнього читання працює у вівторок і п’ятницю після третьої, – дає йому безплатну довідку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, і тоненька цівочка людей потягнулася за одягом.

Ліна ненавидить свою “професію”, але їй страшенно подобається одягати і роздягати людей. Щось є в цьому магічне й незрозуміле, і коли вона нарешті підшукає собі справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських облич, сміятимуться, сумуватимуть і проситимуть очі. Кінець кінцем сюди, крім професійних шаркунів, знічев’я забивається і чимало гарних хлопців та дівчат.

Куди не зажене нудьга! Може, і їй колись доведеться марнувати свої вечори в отакому танцзалі, і помирати від нудотних та порожніх розмов, і вислухувати комісовані компліменти, і танцювати, “як поведе партнер”…

Хух!. Нарешті останнє пальто, останнє “до побачення”. Можна й додому, але в тьоті Паші сьогодні жах скільки роботи – нанесли снігу, багна, накидали недокурків біля урн.

Ліна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить і проганяє її додому.

– Може, тебе хтось ще й чекає…

– Хто чекає, той дочекається. – Ліна торохтить совком, шастає віником і обстрілює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за нерозсудливість.

– Колись і кортітиме, щоб залицялися, та ніхто не захоче… Дівування, воно стече, як вода навесні…

Ліна похапцем одягається і водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-віку і не подумає виходити заміж, бо тепер тільки й чути, що про розлучення, а путніх хлопців дуже мало.

– Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозі…

Біля виходу її справді чекає білий привид. Він іде поруч, і від його розв’язної галантності не лишилося й сліду. Мимрить щось про погоду і неоковирно жартує.

Лінине роздратування дрімає в найтихішому закапелку душі.

– Мені подобається, що ти не ламаєшся і не кривляєшся, – каже білий привид.

– То чого ж сам граєшся в денді?

– А так…

– І мене чекав “а так”?

– Трішечки “а так”, а трішечки не “а так”.

– Мені не треба твоїх трішечок!

– А мені треба!

– Слухай, ти негідник чи ні? – ставить вона питання руба.

– Може, й негідник, але не дуже, – зітхає хлопець, і вони замовкають, і йдуть поруч, і думають про своє.

– Можливо, я дурень, – раптом каже Недуженегідник.

– Дійсно, це ймовірно, – погоджується Ліна.

– А ти розумна?

– Хтозна. Мама каже, що я злюка.

– Твоя мама – великий чоловік!

І вони йдуть, а місто спить, а сніг валить і валить, і ліхтарі від снігу такі чудні й казкові, що Ліні здається, ніби вона ступила на іншу планету. І скільки загадок і несподіванок чекають її в цьому дивному, незнайомому, білому, рідному місті!

Він так і не посмів узяти її під руку і попрощався біля під’їзду, не прохаючи, як інші, постояти з ним “хоч хвилинку”.

Ліна впала на біле як сніг простирадло і зітхнула тривожно й легко. У сні в неї з очей росли фіолетові квіти.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Симоненко Василь Андрійович Білі привиди