“Скорбна мати” – апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції (Павла Тичини)
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
П. Тичина
Вже понад вісім десятиріч звучить у світовій літературі могутній, титан-ний голос Павла Тичини. Його рання лірика полонила читачів душевно-ліричними картинами природи, незвичайними барвами, музичністю. Душа поета то мчить на вітрилах віри в добро, то впадає у відчай.
Та більше оптимізму в ранніх віршах. Його ідеал – не окрема людина, а гармонія людини з природою, інтелекту й духовності, закону й благодаті, почуття й обов’язку.
Коли настала революція 1917 року, він став її співцем.
За словами Станіслава Тельнюка, дослідника творчості поета, дебют Павла Тичини нагадував спалах сонця. Критик мав на увазі першу збірку поезій “Сонячні кларнети”, одне з наймузикальніших творінь світу.
Поряд з пейзажними малюнками-акварелями, які стали перлинами української літератури,
Кожен вірш твору починається словами “Проходила по полю… “. Проходила Мати Марія не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорботно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали сина. Пильне око Матері помічало все навколо себе: вигорілі степи, трупи загиблих.
На Україні лютувала смерть. Тривожна ситуація сповнювала серце Павла Тичини терпким болем, і поет дійшов висновку:
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Історія революції в Україні сповнена трагічних перипетій. Тривогу поета ми сприймаємо як неминучу реальність, хоча нам сьогодні не так просто розібратися в складному перебігу революції і громадянської війни, адже історію України протягом багатьох десятиліть замовчувано і спотворювано.
Не дивно, що і геніальний твір П. Тичини “Скорбна мати” протягом кількох десятиліть не друкувався. А поет-любив його, високо цінував, бо то була поетична оповідь про Матір-У країну в тяжкі роки. Водночас це і рідна поетова мати Марія Василівна, якій і присвячено тетраптих. У вірші переплітається біблійне і реальне.
З цього поєднання поет намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.
Тичина змалював український Часопростір у стані абсолютного колапсу, коли навіть природна зміна дня і ночі зупиняється. Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої Матері, розп’ята тінь її сина, її плач.
Немає спасителя в Україні. Знищена духовність. На цей жорстокий, знавіснілий край чекає лихо.
Пророчі слова Божої Матері відгукнулись подіями 1933, 1937, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією 1986.
Воістину даром прозріння володів Тичина. Серце Божої Матері обливається кров’ю: вона відчула, що людство знехтувало жертвою її сина.
Незабутнє враження справляють на читача ті картини, які засвідчують братовбивчу війну: “в могилах поле мріє”, “буяє дике жито”.
Образ-символ жита переосмислений автором: у народній творчості – це символ життя, у Павла Тичини – алегорія руїни, краху. Тому-то єство матері сповнене болем, сумом, скорботою, надії воскресіння не є запорукою земного раю в ріднім краї. Скорботою і гіркотою напоєні слова:
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Цей твір з його вишукано простим і водночас іконописно чітким малюнком монументальними образами і великою людинолюбною силою – зразок поезії, яка символізуватиме криваве XX століття на всі часи людської цивілізації.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)