Скорочено “Автопортрет” Богдан-Ігор Антонич
Богдан-Ігор Антонич Автопортрет “Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені”. “Я – закоханий в житті поганин”. “Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя” Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п’яніти?
Привертають увагу масштабні метафоричні образи наступної строфи, вжиті у відокремленій обставині способу дії: Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.
Ліричний герой
Цей вірш-автопортрет – відображення його душі, закоханої у красу. Вишні Поет вживає епітети “зоряна”, “біблійна”, “пишна” щодо батьківщини, характеризуючи в такий спосіб власне ставлення до рідного краю: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Образ вишень набуває символічного значення, втілюючи
Водночас автор у художній формі вказує на поезію Тараса Шевченка як на джерело такого переносу значення: Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Вірш Б.-І. Антонича “Вишні” виявляє авторське трепетне ставлення до своєї країни. Україна в цій поезії виступає як найвища цінність, набуває значення Бога, вищої істини і справедливості для автора. Це підкреслено за допомогою біблеїзмів, вжитих у творі.
Зелена Євангелія Весна – неначе карусель, на каруселі білі коні. Гірське село в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний. Зверніть увагу на римування другого і четвертого рідків, що будується на грі слів “сонце” та “сон цей”: Стіл ясеновий, на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!
Вірш “Зелена Євангелія” – це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося, своєрідний заклик до поклоніння землі, яка нас народила.
Дороги Розгорнулась земля, наче книжка (дороги, дороги, дороги). Зашуміла трава і принишкла, простелилась нам юним під ноги. Автор використав державну кольорову символіку, втілену в образах неба і пшениці, щоб вказати на країну, простори якої він описує: Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами). Тільки безкрай і далеч іскриться, тільки безвість вітає вітрами. Голубінь, золотавість і зелень (яруги, галявини, кручі).
Розспівались таємно: дзінь-дзелень цвіркуни в конюшині пахучій. Залізиста вода із криниці (дороги, дороги, дороги). О, відкрий нам свої таємниці, дивний місяцю мідянорогий!
Використання повних нестягнених форм прикметників (“звабливая”) надає специфічного фольклорного звучання художньому творові: Бо в дорогах звабливая врода (о зелень! о юність! о мріє!).
Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє. Образ доріг, сповнених привабливості й таємниць, змальований у вірші поета в оригінальній формі повтору. Привертають увагу уточнення-зауваження в дужках. Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок. Різдво Бог народжується не в яслах, а на санях.
Замість волхвів приходять лемки, приносячи з собою місяць. Відтворюючи лемківський колорит, автор вживає діалектизми: Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.
Глибоко символічний образ лемківської Марії, що тримає в долонях золотий горіх місяця: Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць – золотий горіх. Батьківщина – центр усіх внутрішніх прагнень ліричного героя поезії Б.-І. Антонича “Різдво”.
Підкреслюючи значущість рідного краю, поет переносить подію Різдва Христова в “лемківське містечко Дуклі”.