Скорочено “Чорнобильська мадонна” Драча
Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка “Марія” та з української народної думи “Бідна вдова і три сини”. Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми.
Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш.
Поет відчуває, як нелегко буде йому. намалювати її таку. Як малювали на задану тему богове мистецтво, Протягом тисячоліть
Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії?
А проституйованою лахміття достатку. Проходячи через сумніви, через
Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість – дурна і випадкова.
Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця “німота” – від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності: Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив. Хай жестами.
Але сказати мушу.
З канадської листівки
“Мадонна атомного віку” Василя Курилика, 1971 “Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день. ” Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає. “З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку”.
Розповідь солдата з будівельного батальйону Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому. Та щоранку ми бачимо, Як вночі тут хтось босий ступа, На пісочку неторканому Якась боса жіноча стопа, Наче б хто по душі моїй Так таємно-непрошено ходить. Та й не по-людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився.
Хто? Чому? Ось що каже генерал: – Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий, однаковий, Дуже босий вже слід. Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково. Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами. А ми німо дивилися – От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?
Як з моторошшя сну
Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: “Душе моя. Ви є?” Вона мовчить і є – Лиш годі зрозуміти.