Скорочено “Кавказ” Шевченка

Кавказькі гори “засіяні горем, кровію политі” – тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, “прокинеться правда”, коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоій

силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки.

Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози – удов’ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить “всіх імператорів. з дітьми і внуками”.

Ліричний герой поеми славить “лицарів великих” – синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству: Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Зажерливі й багаті моляться розіп’ятому за людство Христу, Будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом Неутомленниє поклони За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров.

Поема закінчується зверненням поета до пам’яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову “не за Україну, а за її ката”. Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.

Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним “диким” народам:

Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти,

Як і тюрми муровати, Кайдани кувати.

Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії. бо вже взяли І поле, і море.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Скорочено “Кавказ” Шевченка