Скорочено “Кіт у чоботях” Миколи Хвильового
“Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо. А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом. . А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва. Гаптований – запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах – трави, коли йде з них дух біля плавневої осоки.
Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок. І личить. Ось вона. Це тип.
Пам’ятає малюнки з дитинства – “кіт у чоботях”.
Хоч і комічний, але теплий та близький,
Хочеться скласти гімн цим сіреньким муралям, але, мабуть, це у мене не вийде, тому в душі васильковий сум.
Про її одяг. Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Все кольору “хакі”, без гудзиків – щоб було просторо, вільно дихати на всі легені, на всі
Зовнішність. Русява? Чорнява? Ясно – жучок. Очі – теж жучок.
Коли на бузину впаде серпневий промінь – то це і є її очі. Ніс – кирпатий, як голова від цвяшка. Я не хочу ідеалізувати товариша Жучка. І хоч читач чекає тепер від “кота в чоботях” загальновизнаних подвигів, красивих рухів – цього не буде. “Товариш Жучок – це тільки “кіт у чоботях” із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото. А яке – ви самі знаєте. . А і зав’язки-розв’язки так від мене й не дочекаєтесь.
Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо”. Іншої розв’язки питайте в гітарних поетів. А я хочу скласти тільки маленьку пісню.
У цьому розділі розповім про невеликий подвиг. Зи ма, хуга, буруни. Поїзд, залізниця і безкінечні рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! Ми їдемо на Кубань, “бо віримо в свої запалені очі”. З нами й Жучок, а чому – не знаю. Пишу лише уривок правди, а вся правда – то ціла революція.
Всюди козаки, всюди бандити. Степ. Раптом: – Стоп! – Що таке? – Нема палива. У вагонах співають “Ех, яблучко”, хтось затягнув “Ой на горі женці жнуть”. Його зупиняють: “Ей, ви, хохли!
Чого завили? Буде панахидити – і так сумно”. Раптом – крик: “Козаки!” Вискакують сотні “наганів”, “браунінгів”, “гвинтівок”.
Лаються – хто це паніку робить. Паровик одчепився і летить по паливо. “Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то – козаки. І чогось засмутніла, замислилась”.
Паровик довго не приходив. Нарешті повернувся. І знову – у дикий та інший степ, від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі. Палива нема.
Тріщать станційні паркани і обдираються вагони. . Товариш Жучок дістала палива. Випросила-видурила в якоїсь тітки. У вагоні біля пічки товариш Жучок вчить, як залатати пропалену шинелю.
Але каже: “Нічого дурня валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись? Дзуськи! Якби не так.
На, ший!” Вона нам обід варить, вона наша куховарка – і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку “Что такое коммунизм? ” (без автора). Інколи ми їй кажемо, чи не можна б з нею пожирувати (порозважатися). Тоді чуємо: “Дзуськи!” Ми регочемося, бо знаємо, що не всім “дзуськи”.
У нас є молодий “пареньок”. “Він теж кирпатенький. І ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала”. “Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли”.