Скорочено “Промінь світла в темному царстві” Добролюбова
Стаття присвячена драмі Островського “Гроза” На початку статті Добролюбов пише про те, що “Островський має глибоке розуміння російського життя”. Далі він піддає аналізу статті про Островського інших критиків, пише про те, що в них “відсутній прямий погляд на речі”. Потім Добролюбов порівнює “Грозу” із драматичними канонами: “Предметом драми неодмінно повинне бути подія, де ми бачимо боротьбу страсті й боргу – з нещасними наслідками перемоги страсті або із щасливими, коли перемагає борг”. Також у драмі повинне
“Гроза” при цьому “не задовольняє самої істотної мети драми – вселити повагу до морального боргу й показати пагубні наслідки захоплення пристрастю. Катерина, ця злочинниця, представляється нам у драмі не тільки не в досить похмурому світлі, але навіть із сяйвом мучеництва. Вона говорить так добре, страждає так жалібно, навколо її всі так погано, що ви озброюєтеся проти її пригноблювачів і, таким чином, у її особі виправдуєте порок.
Отже, Драма не виконує свого високого призначення. Вся дія йде в’януло й повільно, тому що захаращено
Нарешті й Мова, яким говорять діючі особи, перевершує всяке терпіння вихованої людини”. Цей порівняння з каноном Добролюбов проводить для того, щоб показати, що підхід до добутку з готовим поданням про те, що повинне в ньому бути показано, не дає щирого розуміння. “Що подумати про людину, що побачивши гарненької жінки починає раптом резонувати, що в неї стан не такий, як у Венери Милосской?
Істина не в діалектичних тонкостях, а в живій правді того, про що міркуєте. Не можна сказати, щоб люди були злі по природі, і тому не можна приймати для літературних творів принципів начебто того, що, наприклад, порок завжди тріумфує, а чеснота карається”. “Літераторові дотепер надана була невелика роль у цьому русі людства до природних початків”, – пише Добролюбов, слідом за чим згадує Шекспіра, що “підсунув загальну свідомість людей на кілька щаблів, на які до нього ніхто не піднімався”. Далі автор звертається до інших критичних статей про “Грозу”, зокрема, Аполлона Григор’єва, що затверджує, що основна заслуга Островського – у його “народності”.
“Але в чому ж складається народності, м. Григор’єв не пояснює, і тому його репліка здалася нам дуже забавною”. Потім Добролюбов приходить до визначення п’єс Островського в цілому як “п’єс життя”: “Ми хочемо сказати, що в нього на першому плані є завжди загальна обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву. Ви бачите, що їхнє положення панує над ними, і ви вините їх тільки в тім, що вони не виявляють досить енергії для того, щоб вийти із цього положення
И от чому ми ніяк не зважуємося вважати непотрібної й зайвими тої особи п’єс Островського, які не беруть участь прямо в інтризі. На наш погляд, ці особи стільки ж необхідні для п’єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, у якій відбувається дія, малюють положення, яким визначається зміст діяльності головних персонажів п’єси”. В “Грозі” особливо видна необхідність “непотрібних” осіб (другорядних і епізодичних персонажів).
Добролюбов аналізує репліки Феклуши, Глаши, Дикого, Кудряша, Кулигина та ін. Автор аналізує внутрішній стан героїв “темного царства”: “всі якось неспокійно, недобре ім. Крім них, не спросясь їх, виросло інше життя, з іншими початками, і хоча вона ще й не видна гарненько, але вже посилає негарні бачення темній сваволі самодурів
И Кабанова дуже серйозно засмучується майбутністю старих порядків, з якими вона століття зжило. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їхнє значення, але вже почуває, що немає до них колишньої поваги й що з першою нагодою їх кинуть”. Потім автор пише про те, що “Гроза” є “самий рішучий твір Островського; взаємні відносини самодурства доведені в ній до найтрагічніших наслідків; і попри все те більша частина що читали й бачили цю п’єсу погоджується, що в “грозе” є навіть щось освіжаюче й підбадьорливе. Це “что-те” і є, на нашу думку, тло п’єси, зазначений нами й близьким кінцем виявляє, що хиткість і, самодурства
Потім самий характер Катерины, що рисується на цьому тлі, теж віє на нас новою життям, що відкривається нам у самій її загибелі”. Далі Добролюбов аналізує образ Катерины, сприймаючи його як “крок уперед у всій нашій літературі”: “Російське життя дійшло до того, що почулася потреба в людях більше діяльних і енергійних”. Образ Катерины “неухильно вірний чуттю природної правди й самовідданий у тому розумінні, що йому краще загибель, ніж життя при тих початках, які йому противні.
У цій цілісності й гармонії характеру полягає його сила. Вільне повітря й світло, всупереч всім обережностям самодурства, що гине, уриваються в келію Катерины, вона рветься до нового життя, хоча б довелося вмерти в цьому пориві
Що їй смерть? Однаково – вона не вважає життям і те животіння, що випало їй на частку в сім’ї Кабановых”. Автор докладно розбирає мотиви вчинків Катерины: “Катерина зовсім не належить до буйних характерів, незадоволеним, люблячим руйнувати.
Навпроти, це характер по перевазі що творить, люблячий, ідеальний. От чому вона намагається все облагородити у своїй уяві
Почуття любові до людини, потреба ніжних насолод природно відкрилися в молодій жінці”. Але це буде не Тихін Кабанів, що “занадто забитий для того, щоб зрозуміти природу емоцій Катерины: “не розберу я тебе, Катя, – говорить він їй, – те від тебе слова не доможешся, не те що пещення, а те так сама лізеш”. Так звичайно зіпсовані натури судять про натуру сильної й свіжої”.
Добролюбов доходить висновку, що в образі Катерины Островський втілив велику народну ідею: “в інших утворах нашої літератури сильні характери схожі на фонтанчики, що залежать від стороннього механізму. Катерина ж як більша ріка: рівне дно, гарне – вона тече спокійно, камені більші зустрілися – вона через них перескакує, обривши – ллється каскадом, запружают її – вона бушує й проривається в іншому місці. Не тому вирує вона, щоб воді раптом схотілося пошуметь або розсердитися на перешкоди, а просто тому, що це їй необхідно для виконання її природних вимог – для подальшого плину”.
Аналізуючи дії Катерины, автор пише про те, що вважає за можливе втеча Катерины й Бориса як найкраще рішення. Катерина готова бігти, але тут випливає ще одна проблема – матеріальна залежність Бориса від його дядька Дикого
“Ми сказали вище кілька слів про Тихона; Борис – такої ж, по суті, тільки утворений”. Наприкінці п’єси “нам втішно бачити рятування Катерины – хоч через смерть, коли не можна інакше. Жити в “темном царстві” гірше смерті. Тихін, кидаючись на труп дружини, витягнений з води, кричить у самозабутті: “хорошо тобі, Катя!
А я-те навіщо залишився жити на світі так мучитися!
” Цим вигуком закінчується п’єса, і нам здається, що нічого не можна було придумати сильніше й правдивіше такого закінчення. Слова Тихона змушують глядача подумати вже не про любовну інтригу, а про все це життя, де живі заздрять померлої”. На закінчення Добролюбов звертається до читачів статті: “Коли наші читачі знайдуть, що російське життя й російська сила викликані художником в “грозе” на рішучу справу, і якщо вони відчують законність і важливість цієї справи, тоді ми задоволені, що б не говорили наші вчені й літературні судді”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)