Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Словник мови Панаса Мирного

Словник мови Панаса Мирного

У стихії народної творчості почував себе Мирний, як риба у воді. Прислів’я не тільки доповнював, переробляв, а й розщеплював, використовуючи окремі елементи. Наприклад, в епізоді роману “Повія”, коли пани Мар’ю звільнили і Христя лишається одна, пані обіцяє їй допомогти, адже і в неї дві руки, на що наймичка подумки відповідає: “…дві-то руки в тебе, та чиїми прийдеться надр загрібати?”

Розщеплене прислів’я, його образно значимі елементи переходять у приказки. А приказки – рухомі сентенції, які не становлять закінченого

вислову, а входять до складу різних суджень, зберігаючи свою емоційну й образну насиченість. Вони заповнюють собою найбільший шар нашої фразеології, лишаючи місце для прислів’їв, крилатих слів та літературних мовних штампів, бо побутові – ті ж приказки.

А серед них найпоширеніші усталені порівняння. Останніх так густо в творах Панаса Мирного, що склали б книжку. Пояснення цьому знаходимо у мовнообраз-ній народній традиції, у поетиці простоти, сповідуваній не лише Мирним, а всією українською літературою того часу.

Наведемо деякі: “зачепи,- возом не об’їдеш” (II, 178), “в хаті хоч вовків гони”

(II, 253), “робив – як той віл” (II, 92), “сидів як той кріт у норі” (II, 109), “глянув, як п’ятака дав” (II, 183), “гамселило, як обухом” (II, 244), “ліоба-мила, хоч у вухо бгай” (III, 181), “пустилася, як собака з ожереду” (III, 213), “як у вічі не вскоче” (III, 435), “сиділа як на ножах” (III, 448), “точить, як шашіль дерево” (III, 45), “трусився, мов у лихоманці” (НІ, 120), “народу – проткнути пальцем не можна” (III, 329), “його, немов рідного, приймали” (III, 354), “неначе помелом, змело” (III, 372), “видно, хоч голки збирай” (III, 381), “як кішка, покралася” (III, 395), “ховаються, мов собаки від мух” (III, 411), “кохає – душі не чує” (III, 445), “дивиться, як кіт на мишу” (III, 480).

З наведеної дуяіе незначної частини масиву усталених порівнянь ясно проглядає їх живописність і загальнодоступність, що багато важило для автора. Оцінно-зображальні потенції їх найвиразніші в синонімічних рядах. Скажімо, гуртову розмову панійок, їх смачне перетирання на зубах сусідів і сусідок точно передає у народно-авторському баченні “скрекотять, як ті сороки” (II, 119); веселе загравання попаді з паничем з погляду повітової пані – “торохтить, як та порожня бочка” (III, 242), командно-дружна відповідь солдат на привітання генерала – “загелкали, мов індики” (II, 110), зухвале розхвадю-вання-улещуванпя Колісником лідера дворянства – “щебече, наче соловей” з розширенням-уточненням фраземи “по весні у садочку” (III, 356). Ось ще кілька синонімічних рядів: “зардіється, як макова квітка” (II, 126), “червоний, як жар” (II, 236), “червоний, як рак печений” (III, 265); “німий, як домовина” (II, 186), “тихо-тихо, як у могилі” (III, 23), “тиша, як у вусі” (II, 221), “тихо, хоч мак сій” (III, 227); “як ужака той обвився” (III, 120), “в’ються, як той хміль коло тичини” (III, 328). Художню потребу в синонімії фразеологізмів зумовлює сама їх природа, їхнє аж до полярності відмінне оцінне забарвлення.

Та й менш помітні значеннєво-образні нюанси дуже суттєві для відтворення дійсності, де толетов-ське “ледь-ледь”, мікронна точність порівняльного об’єкта забезпечує життєву подібність і життєресурс картини. Доречність і точність усталених порівнянь у Мирного еталонні.

Ще одна особливість: досить часте використання їх як засобу синтаксичного паралелізму з метою нагнітання, посилення епітетних рядів: “палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк” (II, 137); “як стіна, німа, як крейда, біла” (III, 19), Зустрічаються й контрастні зіставлення: “Накинувся він [Максим Гудзь] на неї [граматку], як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки – почав учитись” (II, 158) – з дуже містким оксюморонним ефектом, що вповні відтворює почуттєву суперечливість самого процесу самоосвіти – з його самопринукою, з його труднощами, з радістю подолання їх, з великим стимулом – надією.

Як уже відзначалося, фразеологічне багатство письменника витікало як із жйвомовннх-на, родних.,дще-рел, так і з різних, друйованиетнографічних збірників, художніх творів попередники. У подальшому вже його твори стали “збірниками”, наочно демонструючи зображально-оцінну вартість кожного усталеного образного вислову, пропагували це багатство, виконували роль посередника-джерела для інших.

Показовою в фразема битий жак. Слово жак не було відоме на Східній Україні. Для нас – це полонізм (“запозичено з чеської мови, мабуть, через польську” – ЕСУМ, т. II, с. 185), який мав поширення на західних землях (жак, жаківка – “півчий”, “приміщення для півчих”-у лемків).

Потрапляло це слово у значенні “бурсак”, “школяр” в давню літературу, було й у новій – у п’єсі П. Куліша “Петро Сагайдачний” для історичного колориту. Вислів битий жак з туманною предметною основою побутував на широкому просторі України, зокрема на Чернігівщині, звідки й потрапив до збірника Номиса, так високо оцінюваним Мирним. Значення фраземи визначено СУМом неточно: “про бувалу людину” (т. І, с. 170) і “про бувалу, з досвідом людину” (т.

II, с. 503). Досвід, бувалість – беззаперечно. Але які?

В чому?

З фразеологією тісно змикається лексична тавтологія – повторення одних і тих самих слів, що широко вживається в побутовій мові та народній творчості, художній літературі для посилення основного значення дії, вираження вищої міри ознаки, а також багаторазовості дії чи множинності предметів, тобто один із засобів надання словам оцінно-експресивних функцій. Формально тавтологія буває чиста – із слів у тій самій формі, фразеологічна – із слів у різних формах чи спільнокореневих – і синонімічна – із мовних чи контекстуальних синонімів.

Почнемо із фразеологічної, чи тавтологічних зворотів: “як у дзвін дзвонять” (II, 231), “тьма темна” (II, 275), “у полон полонила” (II, 268), “ходором ходить”, “пустир пустирем” (II, 51; модель продуктивна і в наш час; ще: “злидні злиднями” – III, 167ч “мужик мужиком” – III, 183, “звір звіром” – НІ, 235), “повним повні” (III, 102), “чужа чужина” (III, 471), “клопоти клопотали” (III, 477) та ін., які посідають помітне місце в мові письменника.

Ще частіше він використовував лексичні дублети. Дієслівні: точить-точить (II, 128), дохаріє-похиріе (II, 138), лились-лились (III, 71), плакав-плакав (III, 72), ждала-ждала (III, 141), пече-пече (III, 149), подумала-подумала (III, 160), сиділа-сиділа, дожидала-дожидала (III, 198), поцигикав-поцигикав (III, 253) тощо. Прикметниково-прислівникові: велика-велика (II, 112), біла-біла (II, 268), далеко-далеко (II, 268), старого-старого (II, 322), страшно-страшно (III, 22), довга-довга (III, 49), смішно-смішпо (III, 58), тихо-тихо (III, 119), рада-рада (III, 126), шиарко-пшарко (III, 195), крута-крута (III, 399), зелене-зелене (III, 473) та багато інших.

Додамо ще власне прислівникові: гаразд-гаразд (III, 72), ледве-ледве (III, 99).

Зрідка зустрічаються іменникові: світла-світла (II, 118), люду-люду (III, 428), степ і стен (III, 504). Синонімічних іменникових дублетів значно більше; та це вже явно предмет розмови наступного розділу. Хоч і чиста тавтологія теж стоїть десь між лексикою і тропами, принаймні на рівні загальномовних метафор, експресивних слів, фразеологізмів.

Словник мови Панаса Мирного

« “Українські страви”

Відповіді до теми: творчість Б. Брехта »

Related posts: