Слово про старого друга
Ішли дивні тридцяті роки, коли молода країна “у бореньях сили напружувала”, мужніла й брала на всіх соціалістичних фронтах – індустріалізації, колективізації, культури й літератури – блискучі перемоги, доводячи усьому світу, чого може досягти людин, звільнений від оковів рабства й експлуатації. Ще в повну міру працювали ветерани – Чуковський, Маршак, А. Толстой, Пришвін, С. Григор’єв, Вересаєв, Житков, уже блискуче показало себе середнє покоління, був написаний “Біліє вітрило”, “Кондуїт”, “Блакитна чашка”, вірші
Людина цей був Василенко Іван Дмитрович, а повість називалася “Чарівна скринька”. Він все-таки написав її й послав у журнал “Піонер”. Як перший досвід Василенко, повість мала потребу в доробці, у допомозі досвідчених літераторів. Але й у цій незрілій
Наступна його річ “Артемка в цирку” у першому варіанті теж страждала довготами. Автор ще тільки домагався ясності й простоти, які даються досвідом і впевненістю. Але з найперших днів роботи він поважав своїх героїв, своїх читачів і себе.
Він черпав почуття й враження зі своєї душі, багатої життєвим досвідом. Але із цього досвіду брав тільки те, що було йому особливо дорого й близько. Була йому доступна й здатність серйозно подивитися на себе як би з боку – це допомагало писати просто й правдиво. А щирість дана була Василенко від природи
Що ж харчувало його дух? Які життєві враження? Він народився 20 січня 1895 року в Макіївці, у скромній сім’ї волостного писарі. Коли хлопчикові здійснилося 8 років, батько переселився в Таганрог і там кілька років заведывал чайн-читальнею.
И. Василенко рано довідався весь смуток життя серед п’яниць і бурлак, босяків. А пізніше – тяжкі події: старший брат Олександр, будучи юнкером, відмовився втихомирювати повсталих робітників, був кинутий у в’язницю, вийшов звідти нервовохворим. Він покінчив життя самогубством.
Потім враження про 4-класному міському училищі, що він кінчав. Потім – Василенко у Вчительському інституті в Бєлгороді, служба в Земельному банку, участь у страйках, організація страйків і так далі. В 1920 році він вступив у партію більшовиків. А в 1934 році гострий туберкульоз загнав його в лікарню, де він пролежав три роки
Пережите в лікарні, думки й почуття лягли пізніше в основу поетичних образів і сюжету його повести “Гордиев вузол”. Знаючи біографію Василенко, спогаду його друзів, вчитуючись у його оповідання й повести, навіяні життєвим досвідом, нарешті перечитуючи його листи й листи до нього близьких і знайомих, ми можемо зрозуміти його характер, склад його розуму, його натуру. Іван Дмитрович, наскільки і його знав, була людина вдумливий і трохи споглядальний. Але складу розуму він віддавав перевагу життю аналізувати, проявляючи при цьому багнистість розуміння життєвих явищ, людей, чуйність і добірність думки, ледве зі смутною іронією
Він був добрий, м’який, доброзичливий до людей. А по сприйняттю миру був реаліст. Не любив конаться в самому собі, воліючи спостерігати й цінувати людей протилежних собі
У роки Вітчизняної війни він змушений був терміново евакуюватися на Кавказ, у Тифлис. Там йому довелося випробувати більші позбавлення. На щастя, він зустрів Вересаєва, людину по своєму сприйняттю й складу життя зовсім не схожого на Василенко. Іван Дмитрович не тільки полюбив Вересаєва, але, виражаючись “високим стилем”, обожнював його. Вересаєв, бачачи крайню нужду Івана Дмитровича (який не зміг захопити із собою навіть необхідного одягу), подарував Василенко піджак
Я не міг без розчулення читати листа Василенко до мене, у яких він так ніжно розповідав про цей піджак, начебто це була не річ, а сам колишній її хазяїн Вересаєв
У мене було багато листів від Івана Дмитровича, на жаль, більшість із них, особливо листа 30-х років, загинули при пожежі на моїй дачі в Солотче (Мещера).
А листа були чарівні, щиросерді, він ділився й радістю, і смутком, і образами, умів щиро радуватися не тільки своїм, але й чужим успіхам
Тим часом його власний письменницький шлях, як і багатьох інших, зовсім не був посипаний трояндами. Його обвинувачували й у сірості мови, в одноманітності інтонацій, у солодкуватості або сентиментальності
Адже це були роки, коли захоплювалися пошуками кращої форми, стилю, сюжету, мови
Василенко дійсно не любив пишних або яскравих фарб, ніжні фарби польових квітів він волів усякої вычурности. І не прагнув уразити читача дотепністю, розуміючи, що теперішня простота складніше й глибше, і сутужніше всякого прикрашення. Надмірний блиск дотепності, особливо якщо це повторюється, усяка вычурность стилю стомлює й швидко втрачає інтерес. Він добре розумів, що всі елементи фрази повинні бути підпорядковані змісту, а не виступати самостійно.
Він хотів, щоб книга запалювала в дитині любов до Батьківщини, до свого народу, до людини. І, пам’ятаючи, що дитячий читач мислить образами, звуками, фарбами, прагнув до зрительности, і насамперед намагався впливати на почуття читача
Хочеться відзначити ще одна дуже коштовна якість, властивій прозі Василенко. Це – авторська точка зору на те, що він розповідає й показується
Без усякого натиску, тим більше без усякої дидактики, він пронизував повісті й оповідання своїм розумінням, своїм знанням і поданням ожизни.
Колись Горький сказав про Чехова: “…він володів своїм поданням життя й у такий спосіб став вище її. Він висвітлює її нудьгу, її безглуздості з вищої точки зору”.
Цю “вищу точку зору” першим Бєлінський, а за ним Лев Толстої назвали “образ автора”. У Творчості Василенко цей “образ автора”, “ця вища точка зору” непомітно керує читачем. Виховує його.
От чому Василенко так любив Чехова, що по-новому навчив бачити й розуміти мир
Часом обвинувачували його в тім, що оповідання, Мова його повістей нагадує усне оповідання. Це невірно. Він ретельно стежив за ритмом і інтонацією оповідання, шукав характерне, йому тільки властиве сполучення слів. Ніколи не захоплювався діалогом, особливо не любив інформаційних, порожніх розмов, які не допомагають краще довідатися героя. І намагався серцем зрозуміти чуже життя як свою власну
И від героїв своїх він вимагав не надприродних учинків, але дарував їм шляхетне серце, завжди готове до подвигу. Такі його улюблені герої: Артемка, Ляся, Пенс, Лясин дідусь – Кубушка. Ахмат і його бабуся, Байрам і інші
Прислухаючись до критики, він не падав духом, а трудився. вигострюючи перо й підходячи до своїй улюбленій темі – темі майстерності й праці. Він був закоханий у красу праці, у його поезію. Варто перечитати його повість “Зелена скринька”, щоб переконатися в цьому. Так натхненно, так проникливо писати про таємниці майстерності можуть тільки люди воістину закохані в працю, будь те праця шевця Артемки, борця Пейса або танцівниці Ляси.
Вчитайтеся: “Оркестр заграв “Осінній вальс”. Від цих смутних звуків по тілу дівчини пробігла тепла хвиля, і юна артистка відразу ж перейнялася тим почуттям внутрішнього ритму, що зорче ока застерігає від найменшого невірного руху”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)