Софія Київська – символ незнищенності людського духу (за романом “Диво”)

Майже тисячу років стоїть у Києві, пройшовши крізь усі лихоліття, Софійський собор і чарує своєю неповторною красою. Саме це архітектурне диво надихнуло українського письменника Павла Загребельного створити роман і в ньому спробувати осмислити проблеми історичної пам’яті, морально – етичний досвід минулого.

Роман починається словами Бертольда Брехта, що звеличують безіменних народних творців;

Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?

Ці рядки – ключ до

осмислення долі головного героя, Сивоока, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення Софійського собору в Києві.

Дія в романі починається 992 року, а завершується 1037 роком. Розповідь про давноминулі часи органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки XX сторіччя. Таке переплетіння століть зумовлене авторським задумом – показати нетлінність духовних надбань народу. Різночасові події розгортаються навколо Софії Київської.

Собор – справжня перлина мистецтва, виквіт душі народної. І як би чужинці не намагалися знищити його, їм цього не вдалося.

Ім’я

зодчого, який створив Софію Київську, залишилося невідомим. Проте фантазія талановитого письменника заповнює цю прогалину – він створює образ Сивоока, який був справжнім митцем від Бога. Самобутній художник дуже гонко відчув і довершено виконав усе.

В його витворі точно передалися не тільки епоха, а й фактура і вид мозаїки.

Сивоок завершує свою справу – і гине. Не лише через те, що в нього був небезпечний ворог, а й тому, що доля чесного і непокірливого художника в тому жорстокому світі не могла не бути трагічною. Проте в мистецтві Сивоок перемагає саме завдяки своїй впертій непокірливості.

Естетика епохи вимагала від нього іти за усталеними традиціями, а він все одно зумів у своє творіння вкласти власну душу, щось неповторне, глибоко вистраждане.

Талановитий народний умілець зводить шедевр зодчества, якому стояти віки. А професор, історик Гордій Отава ціною свого життя захищає собор від фашистів. Отава категорично відмовляється віддати фрески Софії Київської в німецький музей.

Йому огидна навіть думка про цс. Саме тому “… вбитий був у тому самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем… діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, такий уже мав характер”.

Справу батька доводить до кінця син Борис – представник нового покоління вчених. Його кличе до цього обов’язок перед пам’яттю батька, наукою, рідним містом. Софія Київська для нього – святиня, символ духовності, витвір одвічного народного генія, який передається як дорогоцінна естафета від покоління до покоління. Таке відчуття, що отой древній слов’янин Сивоок передав свої знання Гордію Отаві, а той заповів Борисові.

Так постає в романі думка про незнищенність зв’язку поколінь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Софія Київська – символ незнищенності людського духу (за романом “Диво”)