Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Страдницький образ матері в новелі М. Хвильового “Я ( Романтика)” (2 варіант)

Страдницький образ матері в новелі М. Хвильового “Я ( Романтика)” (2 варіант)

Матуся! Це вона оберігає ніжною колисковою наш сон у дитинстві. Це вона вчить нас жити за законами любові і правди. Це вона не дає нам спіткнутися на життєвих дорогах, пробуджує совість, оберігає від ганьби.

Так хочеться стати перед тобою на коліна, перед твоєю любов’ю і добротою, перед мужністю і ніжністю твоєю. У напій уяві образ матері міцно пов’язаний із образом рідної землі. Мати Україно! Берегине долі народної!

Це ти в часи лихоліть підносила дух дітей своїх, трунком степів і гір поїла, сповнюючи їхні серця гордістю і відвагою.

Це ти йшла за нами по всіх життєвих шляхах, не давала забути, хто ми, чиї діти. Низько вклоняємося тобі, захиснице, великомученице наша.

Образ матері Марії і вселюдської матері – центральний гуманістичний символ новели М. Хвильового “Я (Романтика)”. Письменник порушує гостру і злободенну проблему: чи можливо зрадити рідну матір заради фанатичної ідеї? Проблема ця поширюється на широке коло явищ, хоча в центрі оповіді лише одна пересічна особа революціонера-чекіста.

Емоційне враження від твору підсилюється формою оповіді – від першої особи. Тут немає об’єктивних сторонніх оцінок, авторського втручання.

Натомість майстерне використання внутрішніх монологів, акцентування символічних деталей, які несуть у структурі твору величезне смислове навантаження, допомагають чітко розрізняти позицію героя й ніде прямо не висловлену авторську позицію, авторські оцінки.

Здається, авторські оцінки зайві, бо письменник торкається найдорожчого у житті кожної людини почуття – недоторканої синівської любові до матері.

В історії нашої країни на початку двадцятого століття настали такі буремні часи, коли всі моральні цінності були спаплюжені. Офіційною доктриною стало твердження, що біле – це чорне, а чорне – це біле. Людина була позбавлена можливості відверто висловлювати свої думки, відверто молитися у церкві. Влада переходить до рук дегенератів і садистів. Навколо панує свавілля.

З іншого боку, кожен народ заслуговує на ту владу, яку має. Як сталося, що у високотехнічний вік, коли матеріальний добробут громадян невпинно зростав, коли можливими ставали кругосвітні подорожі і т. інше, представники роду “людина розумна” почали знищувати один одного. Які причини можуть пояснити і виправдати вбивство як таке, а тим більше вбивство заради ідеї?

Прекрасна загірна комуна була завжди для Хвильового ідеалом гуманізму, романтичною гармонійною світобудовою, де все – заради людини. Його пристрасна віра в комунізм – це віра в прийдешнє торжество гуманізму партії. Письменник не пояснює, чому головний герой так пристрасно вірив у “загірну комуну”.

Він показав щоденну роботу чекіста, який без жодних сумнівів підписував смертні вироки.

Певною мірою, герой новели – це прообраз Надлюдини. Через двадцять років після описуваних подій Надлюдина, створена нацистами, знищила мільйони людей. Надлюдина – це живий організм, позбавлений волі, права висловити свої думки і почуття. Він не шанує ані Бога, ані чорта.

Він покірний виконавець чужої волі. Таку Надлюдину створити дуже просто – достатньо помістити в її голову певну абстрактну, але привабливу ідею. Цей принцип надихав більшовиків, фашистів, надихає сучасні релігійні секти. І обов’язкова умова – відмова від родини, від батька, матері, дружини, дітей.

Така ідея страшніша за найміцніші кайдани, бо людина свідомо робить крок у прірву, вороття з якої немає.

Герой новели М. Хвильового показаний у той критичний момент, коли в його душі відбувається остаточна відмова від загальнолюдських цінностей на користі, абстрактної “загірної комуни”. Сумніші постійно бентежать його. Він постійно подумки повертається до тієї жінки, що народила і виховала його. Поки що в його свідомості поєднуються і віра прийдешню “загірну комуну”, і віра в людяність, добро, уособленням яких виступає образ Марії: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія”.

Ми бачимо, що в уяві героя-оповідача “загірна комуна” – це не що інше, як рідна земля, Україна: безмежні поля, перевали, кургани, амазонки. що джигітують навколо нього, таємні вершники, могили край дороги, мовчазний степ. Знову ж таки в уяві героя об’єднуються образи матері і Марії, Матері Божої: “… моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків”. Утворимо” асоціативний ланцюжок: мати – Марія – Україна.

Мати – родинний обов’язок, синівський обов’язок. Марія – християнські заповіді. Україна – патріотизм, любов до Батьківщини.

Цю триєдність утілює образ матері у новелі М. Хвильового “Я (Романтики)”.

Саме цих обов’язків намагається позбутися герой. Чи можна побуду мути нову державу, цю уявну “загірну комуну”, якщо людина позбавлена обов’язків перед родиною і перед рідною землею? Так, жорстокість героя, безперечно, вражає читача. Постійна тривога, постійні сумніви, постійний садизм, постійна щоденна смерть.

Смерть без причин.

Недаремно герой називає революційний трибунал новим синедріоном. Як відомо, синедріон – це рада старійшин, вищий державний орган із політичними і судовими функціями в Іудеї. Вирок синедріону позбавив життя Ісуса Христа.

Новий радянський синедріон безпосередньо знищує свій народ.

Мати до останнього моменту не вірить, що її син – злочинець: “Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… ” За вселюдським законом так і повинно бути. Спочатку мати народжує сина, виховує його, вигодовує, а потім уже дорослий син опікується своєю матір’ю. У світі, перекинутому догори ногами, все відбувається навпаки.

Син не тільки не захищає матері від старості, хвороб, незгод, а готовий її знищити, тому що ідеал “загірної комуни” не вміщується в межах християнської моралі, любові, поваги до ближнього. Стільки на світі ворогів “загірної комуни”, а найголовніший ворог – рідна мати.

Тривога відчутна в голосі матері, яка бачить, що син не може заспокоїтися, що якийсь внутрішній розлад потрошку підточує його душу. “- Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі. Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах стоять дві кришталеві росинки”. Здавна українці насаджували коло своєї хати запашні нагідки, червону руту, барвінок і любисток, матіолу й м’яту.

А тут м’ята “вмирає в тузі”. Квіти використовували не тільки з практичною лікувальною метою, але й задля краси. Яка ж може бути краса, коли навколо точиться війна між братами, сестрами, родичами.

Образ матері, ніби маяк, що показує правильний шлях відважним морякам, з’являється завжди, коли герой стає перед необхідністю вибору. Наприклад, коли дії доктора викликають внутрішній супротив, обурення героя, маяк починає світити: “І тоді відходила, віддалялась од мене моя мати – прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи”. Мати завжди дивиться зажурно на свого сина в моменти духовного прозріння.

Герой повертається додому. М’ята ще пахне, але “за сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому”. Емоційне напруження оповіді зростає, бо розв’язка вже скоро. Мати зустрічає сина, як завжди, “бере стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє голову” на його груди. І знову каже, що її м’ятежний син зовсім замучив себе.

Повторення того самого епізоду, того самого мотиву підкреслює буденність усього, що відбувається в реальній дійсності. Кожного дня син-чекіст збирається на роботу, кожного підписує вироки, кожного дня страждає, кожного дня піддає сумнівам ідею “загірної комуни”. Проте другий епізод повернення сина додому доповнюється новими подробицями. Самовиправдання не допомагає герою позбутися почуття провини перед матір’ю, перед вітчизною, перед народом.

З’являється думка про те, що мати піде в монастир: “… їй незносні наші тривоги й хиже навколо”. Думки так часто змінюють одна одну, що навіть важко простежити логіку їхнього розвитку. “Хиже навколо?” – герой не погоджується із власною думкою. Мати не може так думати, вона не сміє так думати.

Наступний крок – самовиправдання: матері взагалі немає, це фантом. Герой починає поєднувати тиху матір (читаємо, власне сумління) зі злочином: ” Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю”.

Епізод розстрілу матері видається найтрагічнішим епізодом усієї новели. Читач усе ще сподівається, що герой вилікується від свого фанатизму, що його рука Не зможе підняти маузера на рідну людину. Ми простежуємо всі етапи морального занепаду героя, але продовжуємо вірити в перемогу добра.

Хочеться звернути увагу на те, як описує свій стан оповідач під час вбивства: “… Я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості… ” Цей опис подібний до опису людини, душу якої захоплює нечиста сила. Напевно, так воно і є. Героя неможливо було вилікувати від фанатизму, єдиний порятунок – вигнати ідею, що привласнила собі його душу. .

Молиться велична Мати за своїх синів і дочок, за нас із вами. І перші слова її молитви: “Пошли, Боже, діткам щастя і здоров’я, віру в завтрашній день, людяності і милосердя, доброти їхньому серцю, світлого розуму голові, пошли їм бажання працювати, примножувати багатство роду, народу, не зазіхати на чуже добро”. Слова материнської молитви звернені до Бога, але просить рідна щастя не собі, а нам, нерозумним дітям. Необхідно навчитися правильно прочитувати уроки історії, для того щоб у майбутньому наші діти не постраждали від диявольських ідей одержимих ненавистю людей.

Страдницький образ матері в новелі М. Хвильового “Я ( Романтика)” (2 варіант)

« “Хай святиться ім’я Твое…” Велика любов “маленької людини” (за повістю О. Купріна “Гранатовий браслет”)

Максим Горький (Олексій Максимович Пєшков) »

Related posts: