Створення рослинності в українській міфології: Сокіл-Род, Падуб, Білобог і Чорнобог, Земля, Дажбог і Жива, Перун-Стрибог-Сварог
Реферат на тему:
“Створення рослинності в українській міфології:
Сокіл-Род, Падуб, Білобог і Чорнобог, Земля, Дажбог і Жива, Перун-Стрибог-Сварог”
Українська міфологія досить багата на символіку, велика частина – це символіка дохристиянського пантеону багатобожжя слов’ян, праукраїнців. Велика частина символів пов’язана з рослинним світом.
Довгий час вважалося, що слов’яни-язичники мали примітивний пантеон богів, бідну міфологію. Проте вітчизняні та зарубіжні вчені /М. Максимович, М. Костомаров, О. Потебня, М.
На їх думку, праукраїнці особливо вшановували Дажбога, Перуна, Стрибога, Сімаргла, Мокош, Волоса /Велеса/, Берегиню, Ладу, Дану, Ярила, Сварога, Тура, Дива, Білобога, Рода та ін.
Одним із першобогів слов’янської міфології вважається Род. За міфами, він – зачинатель усього живого, Господар Світу, відає долями богів та людей. Род – це також бог природи, врожаю, “керує” дощем, блискавицею. Про могутність цього божества свідчить значна кількість споріднених генетично слів на позначення найважливіших
На думку Я. Боровського, Род усимволізовував міцність сім’ї, безперервність, незнищеність слов’янського етносу.
Не менш важливим у пантеоні язичників виступав Дажбог – бог Сонця, світла, добра. Дажбог – головний бог Рідної Національної Української Віри /РУНВіри/, яку заснував Лев Силенко. “Дажбог – це свята Правда, Справедливість, життєтворяще світло, Святий Дух, Воля” /Л. Силенко/.
Вагоме місце у пантеоні древніх богів посідав Стрибог. Він усимволізовував небесну силу, яка приносила як добро, так і зло /див. Добро і Зло/.
Вчені визначають його як “володаря лютуючої стихії, хаосу, магічних заклять, що можуть обернутися на зло людям”.
Наші спостереження /аналіз спільнокореневих слів у восьми європейських мовах, зіставлення Стрибога з античними небожителями/ показали, що Стрибог – це не бог вітру /як помилково вважали раніше/. Стрибог усимволізовував божество війни, смерті з усіма її наслідками. Водночас він був охоронцем праслов’ян, богом грому, дощу, річок /Потапенко О. І., Потапенко Г. І., Потапенко Я. О. Стрибог у системі язичницьких богів праукраїнців /Проблеми, гіпотези, відкриття/. – Переяслав-Хмельницький, 1995/.
Перун символізував бога блискавки й грому, військової дружини. Він – нестримність, мужність, непереможність. Як бог-громовик приносив життєдайний дощ, сприяв врожайності.
Цікавою й символічною постаттю є Ярило, який усимволізував весняне сонце, любов і пристрасть. Ярило – заступник трударів, хліборобів-сіячів. Відгомін про цього бога знаходимо у сучасних формах “яра” /весна/, “яриця” /зерно/, “яровина” /яровий хліб/, “ярка” /молода вівця/, “ярість” /лють, нестримність/ та ін.
Велес /Волос/ – це бог “нижнього світу”, заплавних пасовиськ, худоби. Часто з’являється у міфах як Змій-Дракон, суперник Перуна.
Глибоку символіку для язичників мала Берегиня /Оберега, Велика Богиня/. Вона – захисниця людей від усякого зла, добра “хатня” богиня. Оберігала оселю, малих дітей, добробут сім’ї.
Відгомін про неї знаходимо у словах “оберігати”, “обереги” – магічні предмети, фігури, яким приписувалася таємнича сила. Схематичне зображення Берегині /символічна постать жінки з застережливо піднятими руками/ трансформувалася в малюнок тризуба /див. Тризуб/.
Надзвичайно поетичним у пантеоні язичників був образ Лади – богині любові, краси, гармонії життя. На думку М. Костомарова, Лада символізувала собою природу, життєву основу, була матір’ю сонця в його втіленні, богинею кохання, весілля, благополуччя, “подательницею благ”. Відгомін вірувань у Ладу знаходимо у словах “лад” /порядок/, “ладний” /гарний/, “ладнати” /жити в мирі, злагоді/, Ладо /пестлива назва чоловіка, дружини//Про Лад див.: Стельмахович М. Лад у житті українців//Народознавство, 1996. – №33/.
Колоритною постаттю в міфах праукраїнців вважається Дана – богиня рік. На думку О. П. Знойка, від її імені походять назви Дніпро, Дунай, Дон, Двіна, бо “да” – це вода, а “на” – неня”. Тобто, Дана означає “Вода-мати”.
Дана символізувала Непорочну Діву, вічну красу, була дружиною Сонця. Її символ – липа /Знойко О. П. Міфи Київської землі. – С. 65-66/.
Сонце – символ Всевидящого божества; Вищої космічної сили; центру буття та інтуїтивного знання; осяяння; слави; величі; правосуддя; Матері Світу; Центру; Бога-отця; Христа.
Разом з місяцем сонце символізує чоловічий та жіночий початки. У різних міфологіях їм притаманні різні ролі. Іноді сонце може асоціюватися з образом батька, а місяць – з образом матері.
У багатьох народів сонце визнається як найдавніше божество, тобто як символ верховної влади. Ще в XVI-XV ст. до н. е. в Єгипті сонце вважалося єдиним царем Всесвіту, а земний цар шанувався як сонячне божество. Давні греки величали його Геліосом.
У пізній античності бога Сонця ототожнювали з Аполлоном, звідси й його епітет Феб-світлий.
В язичницьку епоху слов’яни обожнювали Сонце в образі Дажбога, Сварога, Хорса та ін.
Слов’янський язичницький пантеон богів знав й інші символи сонця в образах Ярила /бог весняного сонця/, Купала /бог літнього сонця/ та ін.
Багато з цих символів зустрічаються і в українців – “око Боже”, “вогняна неспалима куля”, “велике колесо або круг”, “лик Божий або чоло Боже”, “свіча, яку носять ангели” тощо.
У свою чергу образ Сонця сприяв народженню на Україні багатьох подібних символів. Кроковеє колесо – весняні й купальські танці, що йшли по колу; мости – “символ проміння сонця або місяця”, король – “одна із назв сонця”; воротар – “ворота відчиняються щоранку, випускають на небо сонце, а ввечері замикаються і ховають його”; Джурило /Журило, Чурило, Юрило, Ярило, Юрій/ – “божий ключник, володар Вирію, бо, що одмикає сиру землю”; жучок – хоровод, де “по зчеплених руках, як по мосту, йде дівчинка, що втілює жучка-сонце”, /жучок, що ходить по колу, символізує сонце/. Зайчик /Білоданчик, Янчик, Женчик, Подолянчик, Корольок, Подоляночка, Ягілочка Красна Панна/ – у цьому циклі хороводів “рух Сонця зображався через дії людини”; Рожа – танок, “де сонце виступає в образі дівки Рожі”.
Солярну символіку мали вінок і коса, обряд водіння Кози, орнаменти, вишивання килимів, різьблення по дереву, керамічний посуд, де символами сонця є коло, хрест, розетки, восьмикутна зірка, свастика тощо.
Солярну символіку мали хліб, калачі, коровай /див. Коровай/ тощо. Всі ці образи широко використовуються в українському фольклорі.
У християнській традиції символічне значення сонця дуже різноманітне. Захід та затемнення сонця означають гнів Божий, праведне покарання, біду, скорботу, страждання. Сонячне світло символізує щастя /Іс. XXX,26/, відкриття, виявлення, відплату та праведну кару. Сонце – символ слова Божого /Лк., XXI,23/.
Носії слова Божого мають своїм символом сонце. Сонце є вічне Слово, Господь, Христос. Він – Сонце правди, істинне світло невечірнє, вічне /Ів.,III, 19; VIII,12;5; Об., XXI,23, XXII,5/.
Список використаної літератури
1. Потапенко О. І., Потапенко Г. І., Потапенко Я. О. Стрибог у системі язичницьких богів праукраїнців.
2. Проблеми, гіпотези, відкриття. – Переяслав-Хмельницький, 1995/.
3. Знойко О. П. Міфи Київської землі. – С. 65-66
(1 votes, average: 5.00 out of 5)