Своє міркування над статтею “Кому потрібні вчителі?”

Віч-на-віч Особи не побачити.

Велике бачиться на відстані.

С. Єсенін

Саме цими, що стали афоризмом, словами з вірша “Лист матері” Сергія Єсеніна хочеться почати своє міркування над статтею “Кому потрібні вчителі?”. Може бути, нескромно говорити про те, що вчителі роблять велику й важливу справу. Вони саме колись навчили “гарних знайомих” розбиратися в суті речей і явищ, мати свою точку зору й уміти переконливо неї відстоювати. І от тепер “гарні знайомі” міркують про потребу професії вчителі, зовсім забувши про

те, що самі колись були учнями й, як це ні банально звучить, навчилися успішно добувати потрібні знання самостійно завдяки вчителям

Хочеться заперечити людям, що дотримуються точки зору, що вчителі – це люди-невдахи, які не зуміли краще реалізуватися в житті. НЕМАЄ!

Учитель – не стільки покликання, не стільки талант, обдарованість, скільки – доля. Одній людині ця доля дана, іншому немає. Напевно, у цій долі багато чого можна пояснити, але щось у ній нез’ясовно, тому що доля будь-якої людини несе в собі якусь таємницю.

У нашій команді є прекрасний приклад правильності цієї точки зору. Дідусь Шареева

Искандера Галимзяновича, учителі фізики й інформатики, у далекі передреволюційні роки заснував у нашім селі початкову школу. Його дочка Данія Киямовна все життя проробила в школі вчителем початкових класів, зять – учителем фізики. У свою чергу, їхня дочка стала вчителем математики й працює в Исаклинском освітньому центрі.

А от син Искандер не відразу прийшов у школу. Закінчивши сільськогосподарський інститут, він працював інженером і ніколи не думав, що прийде в школу. Але доля зложилася так, що Искандер Галимзянович повернувся в рідне Село. А в школі не було вчителя фізики. І він ризикнув. Одержав заочно педагогічне утворення й донині працює в рідній школі. І як нам здається, не виключений той факт, що його син, десятикласник, теж прийде в школу й продовжить справу свого прадіда.

Хіба можна сказати про людей, що живуть спільними нтерес, що передають із покоління в покоління досвід, що вони – невдахи?

Є в нашій школі й учителі від бога. Бухарметова Насимя Хамидуллаевна працює вчителем математики 43 рік. Їй уже 71, інші в її віці вже перетворилися в руїни, а вона завжди підтягнута, весела, щаслива. Щастя – поняття відносне.

Для когось щастя полягає в грошах. Чим більше їх, тим більше хочеться. Тому щастя для таких людей недосяжно.

А для Насимы Хамидуллаевны, а в її особі для всіх учителів, щастя в тім, щоб життя в учнів зложилася вдало, щоб вони стали теперішніми людьми, щоб хоча б раз у році (на День учителя) учні не забули поздоровити спраздником.

Закінчити своє міркування хочеться уривком зі статті ” Учитель-Це доля”: “У Бориса Пастернаку в його записних книжках є одна дивна думка: “Ми всі стали людьми лише в тій мері, у який людей любили й мали випадок любити”. Учительська професія – разюча по своїй природі, адже нам наданий цей випадок любити в тій мері, у якій він не представлений нікому. А як ти скористаєшся ним, це залежить від твоїх людських якостей, від твоєї культури й професіоналізму”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Своє міркування над статтею “Кому потрібні вчителі?”