“Своєрідність поезії Василя Симоненка”

Дослідники творчості Василя Симоненка підкреслюють, що “з поверхні його поезія буде здаватися таки чисто традиційною”. І все ж ця зовнішня, формальна простота була б оманою, якби на її підставі хтось узявся б робити висновки про звичайну традиційність Симоненкової поезії, в якій не знайдеш нічого нового, без чого, властиво, поет і не існував би. Стверджуючи, що він сам не є прихильником формалізму, Симоненко по-своєму розумів цей термін: формалізмом він вважав у радянській поезії шаблон, повторення чужих банальних істин.

Поетичним

кредо Симоненка можна вважати рядки:

“Юність вчать – наука їй не шкодить,

Але рветься зойк у мене з уст:

Хай до неї й близько не підходить

Із своєю міркою Прокруст”.

За простотою, майже класичною формою його віршів легко можна помітити ті елементи, що характеризують Симоненка як поета живої думки, свіжого й щирого слова. І це стосується не лише його громадянської лірики, а й віршів інтимних. Часом один рядок може свідчити про те, що поет живе у власному світі, у якому речі мають свої символи й знаки.

Прикметною рисою Симоненка-поета є його увага до семантики слова, на основі якої часто будуються

оригінальні асоціативні комбінації, свіжі метафори.

Якщо інтимна лірика “Тиші й грому”, часто-густо позначена рисами учнівства, зачаровує передусім непідробною щирістю юного кохання, то в пізніших віршах, більш досконалих з погляду форми, приваблює філософська заглибленість, намагання зазирнути у власну душу:

“Я тікаю від себе, від муки і втоми,

Від крикливих окатих міст.

Я самотній бреду в білу папороть снів,

Я зрікаюсь всіх і цураюся всього,

Бо хочу побути нічим”.

Оце вміння простими словами сказати так багато, достукатися до кожного серця й докричатися до кожної душі найбільший талант і, власне, талан Василя Симоненка.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Своєрідність поезії Василя Симоненка”