Сюжет і амплуа поеми Пушкіна “”Моцарт і Сальери”

Найрізноманітніші амплуа, жанри й сюжети поводження людей у період, що цікавить нас, дозволяють затверджувати, що сам Пушкін був органічно включений у процес життєвої гри й що він, подібно своєму Моцарту, порию зовсім усвідомлено грав різного роду веселі, ризиковані й драматичні ситуації. Життєва гра містить у собі проектування людиною різних модусів свого існування в напрямку самоорганізації або самоліквідації, містить у собі самоспоглядання – як би погляд з боку – у момент катастрофічних подій, що вимагають для орієнтування в них

повної поглощенности дією

Риси трагічної гри, що приводить до непередбачених наслідків, чітко виступають у сцені вирішального зіткнення Моцарта й Сальери, особливо в можливих психологічних мотивуваннях їхніх учинків. Спробуємо хоча б приблизно експлікувати зміст потоку свідомості, що тече за вимовними словами персонажів, будь вони живими людьми. Моцарт жваво наспівує мотив з “Тарара” і раптом зненацька приголомшує Сальери питанням, чи не отруював когось Бомарше.

Таке раптове влучення в сферу таємних задумів Сальери, задумів, як ми покажемо нижче, не зовсім для нього прояснених, не може не збентежити,

і Сальери зарозумілою реплікою, що Бомарше “занадто був смішний для ремесла такого”, компенсує природне потрясіння. Погоджуючись, що Бомарше не міг отруїти, Моцарт міняє мотивування з низкою на високу: не тому, що смішно, а тому, що геній. Потім думка Моцарта проходить ще два щаблі: до геніїв зараховуються він і Сальери, а із цього виводиться коронний афоризм про несумісність генія й лиходійства. У глибокій тіні цих слів Моцарта маскується неусвідомлене прагнення відвести від себе предчувствуемую лихо, але одночасно ставляться всі крапки над “і”, що провокують Сальери на фатальний учинок.

Відводячи, провокувати – у цьому є маніфестація долі, іронії, гри. Представимо тепер стан Сальери в цей момент. З одного боку, він випробовує замішання від того, що він розкритий, з іншого боку – довідавшись, що передчуття Моцартом смерті, що проходить через обидві сцени, пов’язане з ним, Сальери переконується, що саме він вибраний, щоб “зупинити” Моцарта.

Замикання цих протиборчих мотивів приводить Сальери до імпульсивного й зухвалого жесту. Произнеся “Ти думаєш?”, він “кидає отруту в склянку Моцарта” і пропонує йому випити. Жест ми розуміємо як відкритий і ненавмисний, утримуючий ігровий момент

Психологічною підкладкою вчинку Сальери може бути наступне:

“Ти сказав, що я геній і що геній і лиходійство дві речі неспільні. Я згодний, що я геній, але от я кидаю в склянку отрута або граю тебе, а ти повинен, якщо наполягаєш на своїй правоті, випити його. Якщо ти вип’єш, ти правий, але прав я, тому що роблю не лиходійство, а виконую своє призначення, до того ж, може бути, допомагаючи тобі, твоїм таємним потягам. Пий, доведи свою віру!”

Все це і є пряме зіткнення, але не така ситуація, при якій один нападає, а іншої не підозрює про напад. Тут і порив демонічного натхнення, і азарт без розрахунку, і ризик без обліку наслідків – одним словом, трагічна гра. Моцарт приймає її умови. Вірячи й не вірячи, може бути, содрогаясь усередині себе або бравіруючи можливою небезпекою, точно знаючи на самій глибині свого тайноведения, що він п’є отруту, Моцарт спокійно вимовляє заздоровницю другові, славить їхній сполучник синів гармонії й без найменшого зволікання п’є склянку до дна. “Так, я п’ю, – як би говорить він, – тому що вірю тобі.

Ти геній і ти друг, ти не можеш кинути отрути, хоча й кинув щось, не можеш зробити лиходійства. Я зневажаю непоясненим підступництвом, я чомусь почуваю смертельний ризик, але я вип’ю, не показуючи тобі своїх сумнівів. Я вірю у свою правоту, готовий її довести, але невже ти все-таки вбиваєш мене, виносячи тим самим собі безповоротний вирок, викреслюючи себе з геніїв?”

Однак вся ця картина може бути трохи зміщена, якщо підсилити мотив неявного самогубства Моцарта, що розуміє як беззвітне прагнення до самознищення. Все те, що передувало епізоду в трактирі Золотого Лева: томління, занепокоєння, похмурі бачення, – могло бути знаком якоїсь глибокої внутрішньої кризи, і тоді думка Сальери про дружній обід могла бути викликана оповіданням Моцарта про свою п’єсу, складеної під час безсоння. Досить характерно, що після того, як отрута випита, Моцарт випробовує почуття полегшення, катарсису, навіть натхнення. Те ж із Сальери до відходу Моцарта.

Що буває причиною подібного роду криз у житті художника, сказати нелегко. Замічено лише, що “на полпути земного буття”, тобто, по Данте, у віці відразу після тридцяти п’яти років, творча натура буває охоплена почуттям вичерпаності, утоми, кінця. Можливо, що це якийсь віковий перепад, переживання, коли відчуваєш кінець не процесу, а миру.

Пройдеш це, і виявиться, що сорокалітнім знову належить мир, але до цього ще треба дожити. Прикладів занадто багато, щоб їх перераховувати, і хіба не осягло щось схоже через шість років самого автора “Моцарта й Сальери”?

Версія відкритого отруєння дозволяє під іншим кутом зору побачити деякі подальші вчинки Сальери, які, у свою чергу, проясняють дещо в його попереднім поводженні. Так, багато захоплених оцінок психологічної майстерності Пушкіна викликало вигук Сальери, після того як Моцарт випив отруту:

Постій, Постій, постій!.. Ти випив!., без мене?

Традиційна версія, відповідно до якої Моцарт до самого кінця ні про що не підозрює (неясні передчуття не береться до уваги), пояснює це дійсно чудове місце тим, що після заздоровниці Моцарта “у душі Сальери виникає щось схоже на каяття; він майже готовий удержати, зупинити Моцарта. Але вже пізно. тост, Що Вимовляє свій, від повноти душі, Моцарт уже осушив свій келих до дна. І Сальери страшним зусиллям волі придушує свій необережний порив, відразу знаходячи йому найбільш природне пояснення”. Інакше кажучи, слова “без мене” поспішно заповнюють, мотивуючи як потрапило, порожнє місце, призначене для більше змістовного продовження, може бути, навіть визнання. Несподівана, але спроба, що не відбулася, перешкодити своєму послідовно проведеному до цього задуму трактується як діалектика душі, рефлекс благопристойності, що завжди виникає після того, як зло вже вчинене.

Суперечки ні, це одна із самих тонких ідей традиційної версії, але ми подивимося на репліку Сальери інакше.

“Без мене” у нашому випадку одержує буквальне значення. Вишуканий психологізм, звичайно, втрачається, але зате виступають на світло не такі вуж очевидні мотиви. Кидаючи отруту на очах Моцарта, Сальери зовсім не робить холодно розрахованого заздалегідь учинку.

Він уже зважився отруїти друга, але як це зробити конкретно, у деталях, зрозуміло, не міг розрахувати. Якою би надлюдською волею не наділив Пушкін свого героя, Сальери все-таки не професійний убивця й на його дії не могли не зробити впливу провіденціальні висловлення Моцарта про Бомарше й про несумісність генія й лиходійства. Відкрите кидання отрути – не тільки миттєвий порив, продиктований демонічним натхненням.

У ньому могло втримуватися невисловлене, що не встигло висловитися речення зробити подвійне самогубство. Після свого ризикованого жесту Сальери, сам ще переживаючи його захват і жуткость, міг і дійсно не встигнути зупинити Моцарта або що-небудь запропонувати йому. Моцарт випив рішуче й швидко, не давши Сальери отямитися.

Зрештою, Сальери тяжеловесен і повільний, як усякий резонер. Можливо, він хотів, щоб вони випили отруту з однієї склянки, збирався вимовити ще один монолог, цього разу при Моцарте…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Сюжет і амплуа поеми Пушкіна “”Моцарт і Сальери”