Сюжет роману “Запрошення на страту”


Події роману “Запрошення на страту” розвертаються в неком умовному географічному просторі й у настільки ж умовному (невизначеному) майбутньому. Головний герой тридцятирічний Цинциннат Ц. засуджений за “гносеологічну мерзенність” і присуджений до страти на пласі. По ходу оповідання з’ясовується, що провина героя – у його здатності почувати й думати по-своєму (бути непрозорим, тобто незрозумілим для навколишніх).

Не мислю – виходить, існую,- такий регулюючий принцип суспільства, що прирікає героя на смерть. Цинциннат

повинен бути знищений, тому що він нестандартний, тому що він – індивідуальність. Не знаючи про строк виконання вироку, Цинциннат проводить у в’язниці 19 днів

Томливе очікування дня страти – не єдине джерело сюжетної напруги. Подібно більшості інших персонажів-в’язнів у світовій літературі й фольклорі, Цинциннат чекає побачення із близькими (воно обіцяно адміністрацією в’язниці) і звичайно ж не залишає мрії про втечу, тим більше що невідомий рятівник по ночах риє підземний хід, всі наближаючись до камери Цинцинната. Однак очікування Цинциината й співчуваючого йому читача обмануті самим немилосердним образом.

Обіцяне

побачення із дружиною спочатку відкладається: замість дружини в камеру смертника є його майбутній кат Пьер (він представлений як “соузник” – товариш Цинцинната на нещастя). Потім зустріч із Марфинькой все-таки відбувається, але, що з’явилися разом з нею у в’язницю численні родичі перетворюють сцену прощання в блазнівське подання, а сама Марфинька на очах у Цинцинната вульгарно кокетує зі своїм новим кавалером

Ще більш грубим фарсом обертається мрія про втечу з в’язниці: коли лаз прокопаний, із проламу в стіні в камеру Цинцинната ввалюються щасливі жартівники – директор в’язниці й Пьер, цього разу объявляющий героєві про свою справжню роль – виконавця вироку. Останні надії вислизнути з міцності розсіюються, коли дочка тюремного директора Эммочка, що подавала Цинциннату натяки на свою допомогу у втечі, веде його від стін в’язниці, але довірливий герой виявляється не на волі, а в кімнаті, де зібралися за чаєм тюремники, що веселяться. Цинциннат для дівчинки – не більш ніж забавна мовець лялька. Майже всього глави роману (усього їх у добутку 20) витримані в єдиному композиційному ключі.

Кожна глава оповідає про один день із життя ув’язненого. Глави починаються із пробудження Цинцинната й завершуються, коли він засипає

Ця кільцева композиція, що підкреслює безвихідність участи героя, порушується лише у фінальних главах. Дія 17-й глави відбувається в ніч перед запланованою стратою (пізніше виявиться, що страта відкладена ще на добу), 19-я й 20-я глави присвячені першій половині останнього дня Цинцинната – дня страти. Сама сцена страти відбувається опівдні. Останні дві ночі перед стратою герой майже не спить (перше речення 18-й глави починається так: “Приліг, не спав, тільки змерзнув, і тепер – світанок…”).

Безсоння останніх днів Цинцинната контрастують із його сомнамбулическим станом перших двох тижнів висновку: спочатку він немов спить наяву, а його внутрішня духовна активність проявляється саме всновидениях.

В останні ж главах хронологічна визначеність зміни дня й ночі начебто навмисно розмита; механічна арифметика календаря немов відміняється. При загальному погляді на перебіг часу в романі помітний поступовий перехід від сну до пробудження, від ночі до світанку. Заслуговує на увагу читача й те, що тюремне ув’язнення Цинцинната регламентується зворотним відліком часу: герой намагається вгадати, скільки часу йому залишилося прожитися

Однак в останній ранок він робить для себе важливий висновок про “згубну ваду” такої “математики” (гл. 19). Востаннє мотив арифметичного рахунку звучить безпосередньо в сцені страти, завершуючись повною зупинкою внутрішніх годин того миру, де відбувається страта.

Система персонажів і предметний мир роману. У реалістичній літературі зображення людини й навколишнього його миру, як правило, підпорядковано принципу жизнеподобия: літературні персонажі й предметні деталі в добутках реалістів настільки схожі із прообразами дійсності, що про літературних героїв говорять як про живих людей, а по деяких добутках можна вивчати географію. Навіть фантастичні, свідомо вигадані фрагменти реалістичного добутку обставляються “пояснюючими” мотивуваннями: умовність художньої Творчості в реалізмі маскується

Предметна реальність набоковского роману з позицій реалізму виглядає концентрацією безглуздостей, миром абсурдних порушень логіки. Уже перші сторінки “Запрошення на страту” пред’являють читачеві черзі невмотивованих чудностей: смертний вирок оголошується обвинувачуваному пошепки; у величезній в’язниці він виявляється єдиним арештантом; тюремник першою справою пропонує Цинциннату тура вальсу. Частина цих безглуздостей, втім, можна спочатку пояснити психологічним шоком, у якому перебуває тільки що присуджений до смерті герой: Цинциннат випробовує непритомні стани, марить, його сприйняття порушене. Однак це реалістичне мотивування не підтверджується подальшим ходом оповідання

Справа в тому, що на всьому протязі роману драматично взаємодіють два полярних типи сприйняття героєм миру й, відповідно, дві “версії” реальності – умовно їх можна назвати ліричної й гротескової. Мир, створюваний пам’яттю й уявою героя, гармонічний і несуперечливий. Це мир справжньої любові й натхненних прозрінь, мир – прекрасний сад. При первопрочтении можуть здатися випадковими й несуттєвими для розуміння роману такі “парковий-паркову-паркове-паркова-садово^-паркові” подробиці, як “купа черешень”, що виникає й відразу висихає на першій сторінці тексту; “квітучі кущі” Садової вулиці; величезний жолудь, протягом принесений на коліна Цинциннату, що читає “знаменитий роман” “Quercus” (“Дуб”) і т. п. Однак, якщо пам’ять читача зуміє удержати ці деталі, вони поступово вишикуються в стрункий ансамбль, ретроспективно наповняться ліричними значеннями

Значеннєва значимість кожного такого елемента буде зростати в міру видалення від нього: ліричне сприйняття набоковского героя підпорядковано закону зворотної перспективи. Лірична уява Цинциината створює ту “таємне середовище”, у якій він “вільно й весело” насолоджується самітністю. Однак існуванню цього паралельного простору в романі постійно загрожує тюремна реальність, що агресивно вторгається в мир пам’яті й мрії. (Приклад особливо різкої зміни сприйняття героя, переходу з “таємного середовища” у гротескно обкреслену яву – фінал другого розділу.)

Важливий момент цього переходу – втрата героєм рятівного для лірики самітності. “…Самітність у камері з вічком подібно турі, що дає текти” – це іронічне порівняння втримується вже в першому абзаці роману. Які ж основні прикмети тюремної яви й – ширше – комунальної реальності роману? Це насамперед сполучення сумовитого порядку з абсурдними імпровізаціями, тотальної передбачуваності життя з раптовими збоями її механізмів. Технологічна культура антиутопічного суспільства в романі перебуває в занепаді: канули в минуле повітроплавання й друкарство, прийшли в непридатність двигуни внутрішнього згоряння, лежить у руїнах древня фабрика



Сюжет роману “Запрошення на страту”