Теорія Раскольникова, її антигуманістичний смисл
Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара” – один із найскладніших творів в історії світової літератури. Навіть виходячи з того, як роман сприймається читачем, він чи не єдиний твір такого плану. Особисто на мене твір спочатку справив враження цілковито зрозумілого: ніяких натяків, ніяких загадок, ніяких таємничих подій.
Насправді ж, злочин Раскольникова щільно пов’язаний із його теорією, а ця теорія – злочинна.
Вже з перших сторінок роману “Злочин і кара” головний герой пригнічений власною філософією, яка дозволяє
Визначні особистості – Лікург, Магомет, Наполеон – не зупиняються перед жертвами, насиллям, кров’ю заради своїх ідей.
Світ влаштований так, що розвиток суспільства відбувається в процесі знищення “тварин, що здригаються”
Осмелюсь ли нагнуться и взять, или нет? Тварь ли я дрожащая, или право имею…”.
Справа в тому, що життєві ситуації, в які потрапляє Раскольников, не лише не відводять його від ідеї вбивства, а неначе наштовхують на неї.
Але мені здається, що ідея Раскольникова нерозривно пов’язана з життєвими умовами бідного студента. Задушлива атмосфера його житла перегукується із задушливою атмосферою петербурзьких вулиць.
Хоча злочин Раскольникова – це виклик нелюдським законам світу, проте виправдати його неможливо. Адже, скоївши вбивство, Раскольников зарахував себе до розряду надлюдей, до якого не належать навіть близькі йому люди: мати, сестра, Соня, Разуміхін. Він відтяв себе від цих людей: “Мать, сестра, как любил я их!
Отчего теперь я их ненавижу? Да, я их ненавижу, физически ненавижу, подле себя не могу выносить…”
Згадуючи злочин, Родіон згадує і випадково вбиту ним Лізавету: “Бедная Лизавета! Зачем она тут подвернулась!.. Странно, однако ж, почему я об ней почти и не думаю, точно и не убивал?.. Лизавета! Соня!
Бедные, кроткие, с глазами кроткими… Милые!.. Зачем они не плачут?
Зачем они не стонут?.. Они все отдают… глядят кротко и тихо…”.
Цей монолог доводить увесь жах скоєного, адже людська натура зіткнулась із нелюдською теорією. Ще один доказ жахливої теорії – третій сон Раскольникова, де він знову вбиває лихварку, а вона над ним сміється. І тут герой підсвідомо починає розуміти підступність своєї теорії, яку можна вважати не поштовхом до злочину, а злочином.
Сама злочинна ідея штовхнула його на самоперевірку власної значимості: “Я просто убил; для себя убил, для себя одного; а там стал ли бы я чьим-нибудь благодетелем или всю жизнь, как паук, ловил бы всех в паутину и из всех живые соки высасывал, мне, в ту минуту, все равно должно было быть!”
Значить, вражений ідеєю “надлюдини”, він міг би вбити і друга, і сестру, і матір, і Соню.
Здається, що Раскольников може реагувати лише на ті враження, які підтверджують правоту його теорії. Він сприймає світ деспотично, вихоплюючи з оточення лише ті враження, які підтверджують його фанатичну теорію.
Отже, теорія Раскольникова про можливість стояти над людьми, з презирством ставитися до їх законів не знайшла свого підкріплення у його власній долі. Повністю вбити в собі совість і піднятися у гордій самотності над “людським мурашником” не може навіть найвишуканіший злодій, не те що людина з роздвоєною особистістю.
Можливо тому автор і прирік Раскольникова на самотність. Достоєвський усією образною системою роману переконливо довів, що не можна виправдати теорію насильства, вбивства, якою б благородною метою її не аргументували.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)