Трагедія мистецтва в “Маленьких трагедіях” А. С. Пушкіна (На прикладі добутку “Моцарт і Сальери”)
1. Цінність моральних правил. 2. Кристальна чистота музики. 3. Геній і лиходійство…своєрідний геній. І власною величчю великий.
Е. А. Баратинський “Маленькі трагедії” – один з найцікавіших періодів творчості А. С. Пушкіна Вони створювалися в Болдіно, восени 1830 року.
Письменник змушений був залишитися в цьому містечку, тому що в Москві в той час панувала епідемія холери. Добутку, об’єднані в цикл, написані в пізній період творчості А. С. Пушкіна, коли були за романтичні вершини й осмислення реалістичних основ мистецтва. Все це
І якщо поетична творчість вимагає прямого одкровення, то прозаїчне дозволяє надягати на себе маску, як це зробив А. С. Пушкін в “Повістях Белкина”, передоручивши оповідання іншій особі. Але й в “Маленьких трагедіях” схована своя таємниця. На думку дослідників, А. С. Пушкін хоч і вказував, що цей цикл є переробкою, однак у цьому висловленні є певна частка лукавства.
Мені хочеться зупинитися у своєму творі на одній із трагедій – “Моцарт і Сальери”.
Основу цього добутку становить
Свій погляд на речі поет відбив в інтонаціях героїв, у їхньому описі й поводженні Але перша підказка захована в самому заголовку.
Так, першим у цьому музичному співтоваристві поставлене ім’я Моцарта з його відношенням до мистецтва. І нам зрозуміло, що автор підтримує саме його неповторний музичний талант. Він не нав’язує своєї думки.
Письменник представляє нам два варіанти розвитку подій і залишає за нами право вибирати той або інший шлях. Можна сказати, що в добутку практично немає авторської оцінки, тобто ми вільні вибрати те, що нам близько. Чому тоді не встати на сторону Сальери, що також відігравав солідну роль у музичному світі.
Усильною, напруженою сталістю Я нарешті в мистецтві безмежному Достигнул ступеня високої.
Слава Мені посміхнулася; я в серцях людей Знайшов співзвуччя своїм созданьям. Я щасливий був: я насолоджувався мирно Своєю працею, успіхом, славою; також Працями й успіхами друзів, Товаришів моїх у мистецтві чудовому. Але Сальери зробив найстрашніший злочин: він зрадив свою справу.
Тобто композитор не віддається мистецтву цілком і повністю, а виходить, втрачає якусь часточку, що дозволяє йому відшліфовувати свій дарунок.
Так, до таланта Сальери неодмінно домішується спрага слави й заздрість Подібні людські слабості, на думку поета, не є часточкою таланта. Адже мистецтво у своїй основі безоплатно. Воно не вимагає й не заслуговує похвал.
Музикант, у першу чергу, повинен творити для себе, а лише потім для публіки. Але якщо в добуток була вкладена часточка самого себе, тоді музична композиція стає шедевром. От яка передісторія дрібниці Моцарта.
Уяви собі… кого б? Ну, хоч мене – небагато помоложе; Закоханого – не занадто, а злегка – Із красунею, або із другом – хоч із тобою, Я веселий…
Раптом: виденье гробове, Раптовий морок иль що-небудь таке… Ну, слухай же. У добуток же Сальери, крім його музичного таланта, домішуються й людські слабості: заздрість, недбале поводження до інших служителів мистецтва. Але, незважаючи на те що йому ніхто не давав права засуджувати або зупиняти когось іншого, він бере влада у свої руки.
Я вибраний, щоб його Зупинити, – не те ми всі загинули Ми всі, жерці, служителі музики, Не я один з моєї глухою славою…
Сальери вибирає неправильний шлях. Він через свою силу намагається показати, яке місце кожний з них займає Але це потрібно робити за допомогою мистецтва, як і надходить Моцарт. Адже він поглинений тільки ім.
Моцарт настільки вживається в той образ, про яке пише, що останній витісняє з його душі не тільки сторонні думки, але й спокій.
Така історія з “Requiem”, що йому замовила чорна людина Дивний відвідувач приходив тричі, але потім, коли добуток було готове, не з’явився. Так Моцарт не зміг позбутися не тільки від тої музики, що тепер звучала в його серце, але й від образа, що тепер постійно коштує перед його очами. Всі ці складені компоненти настільки заповнюють істота великого композитора, що чорний замовник стає майже реальною фігурою, здатної сидіти за столом разом з музикантами в трактирі.
Мені день і ніч спокою не дає Моя чорна людина За мною всюди Як тінь він женеться. От і тепер Мені Здається, він з нами сам-третин Сидить.
У Сальери все складається в іншій послідовності. Людські слабості ставляться на перше місце, і вони не дозволяють йому створити добутку, у якому могла б відбитися душу, подібно зображенню на поверхні води. У нього постійно домішуються якісь брижі й спотворює сприйняття справжнього мистецтва.
Композитор звертає увагу на дріб’язку (славу й заздрість), але залишає осторонь найважливіше, що дозволило б йому створити прекрасну картину на водному дзеркалі Сальери не приемлет те, що стає цікаво Моцарту: послухати в трактиру сліпого музиканта.
Ти із цим ішов до мене И міг зупинитися в трактиру И слухати скрипаля сліпого! – Боже! Ти, Моцарт, недостоин сам себе. У цьому уривку поет показує нам самий головний штрих у портреті Моцарта.
Його талант грунтується не на егоїстичному визнанні своєї великої ролі в мистецтві.
Він чуйно вловлює всі потенційні можливості інших музикантів. Це не виходить, що він краде в інших ідеї. Навпаки, він Стає особливою фігурою, здатної в якімсь ступені синтезувати у своїх добутках знахідки багатьох інших обдарованих людей, наприклад таких як сліпий скрипаль.
Саме тому музика Моцарта проходить через століття й продовжує жити внас. И такий музичний шедевр, як наприклад, “Requiem”, формує прекрасний образ, що здатний знайти відзвук у будь-якій душі, навіть не поетичної. У цей момент заздрість Сальери вихлюпується через край. І відразу пригадуються його слова, які він вимовляв на початку добутку.
…А нині – сам скажу – я нині Заздрісник. Я заздрю; глибоко, Болісно заздрю ПРО, небо! І це почуття проводить його до того, що він пускає в склянку Моцарта отрута.
Останній грає, а злочинець плаче. Сальери сподівається, що це сльози зцілення. Адже хоч йому й шкода талант Моцарта, але тепер він залишиться один зі своїм дарунком.
Можливо, згодом він буде також великий, як і сам Моцарт.
Але наприкінці добутку А. С. Пушкін показує, що його тяжкий учинок був безглуздий. Сальери починає згадувати недавню розмову з Моцартом про те, що “геній і лиходійство – дві речі несумісні”. Вони не можуть жити й існувати в одній людині.
Тому, якщо він підсипав отруту, то в ньому живе лиходійство.
І воно витісняє музичний дарунок, здатний потрясати душі людей Але Сальери саме таку атмосферу пускає у своє серце. В останній сцені він залишається один. З Моцартом же постійно живе його музика, хоч і в образі чорної людини.
Злочинець залишається наодинці із самим собою.
Однак це дозволяє йому почути, нарешті, свій внутрішній голос, здатний сказати йому правду, до якої той починає прислухається. Ти заснеш Надовго, Моцарт! Але ужель він правий, И я не геній?
Геній і лиходійство – Дві речі несумісні? Неправда: А Бонаротти?
Або це казка Тупої, безглуздої юрби – і не був Убийцею творець Ватикану? А. С. Пушкін залишає, якщо можна так сказати, добуток незавершеним. Він не показує, що дало таке вбивство Сальери.
Але поет піднімає важливе питання. Незважаючи на те що ока будь-якої людини може застеляти заздрість, необхідно навчитися слухати в собі не голос розуму, а діяти з волі серця.
Саме цьому й навчив композитора Моцарт, хоча для цього композитор повинен був принести в жертву своє життя Однак і цього разу Сальери позбавляє себе найважливішого в житті – волі. Він позбувається від заздрості, але тепер у його душі причаївся новий ворог – сумнів. І воно знову витісняє його із простору музику. А, на думку Пушкіна, творчість повинне наповнювати вся суть людини, тільки в цьому випадку воно буде вільно й істинно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)