Трагедія “Сава Чалий”

У 1860-х роках композитор М. Лисенко записав на Полтавщині історичну пісню “Ой, був в Січі старий козак”. У ній ішлося про історичний факт: 1741 р. гайдамацький ватажок Гнат Голий покарав за відступництво колишнього свого побратима Саву Чалого. Колись козацький сотник Сава Чалий служив у польського магната, а потім (у 1734 р.) перейшов на бік гайдамаків.

Проте після поразки повстання знову “відклонився до ляшеньків”.

І все ж не із Сави і не з Гната починається пісня, а з горя старого козака, син якого став зрадником і тепер ловить по

степах козаків-запорожців. Змучений тяжкою ганьбою, батько сам же й просить Гната покарати Саву. Уникнути помсти Чалому не вдалося – Козаки підняли його “на три списи вгору”.

Присуд у народній пісні цілком однозначний: відступництву немає виправдань, а Чалий, який спокусився славою і “сукнями-одамашками”, – “вражий син”.

Цей сюжет 1838 р. використав Микола Костомаров, написавши романтичну (“байронічну”) п’єсу “Сава Чалий”. У ній ідеться про історію зрадника, покараного месниками. Відступництво сотника Чалого мотивується амбіціями й образою Сави, якого не обрали гетьманом. Утім,

письменник поглиблює мотивацію: його герой перебуває в конфлікті зі світом.

Саві Чалому знайома та сама “світова скорбота”, яка була характерною для байронівських самітників. Він – неприкаяний індивідуаліст, який протиставляє себе цілому світові: “Куди не підеш, усе люди… Я не вмію з їми жити.

Не вмію їм коритися”. Ця суперечність знімається тільки смертю героя.

У трагедії І. Карпенка-Карого зовсім інша концепція головного героя. Його Сава Чалий – яскрава, проте внутрішньо суперечлива особистість. Він – зрадник мимоволі, показаний на тій межі компромісу, за якою, власне, й починається відступництво.

Особливо цікавим є психологічне змалювання стосунків головного героя з шляхтичем Шмигельським – найзагадковішою постаттю у творі. Його логіка поведінки нелегко піддається раціональним поясненням. Хоча спочатку все виглядає так, ніби Шмигельський просто виконує наказ польського коронного гетьмана будь-що переманити Саву Чалого. Він пристає до гайдамаків і по-єзуїтськи тонко починає грати на слабинках Сави. По-перше, Чалий на диво довірливий, легковірний.

По-друге, його підточують постійні сумніви. Він остерігається, як би не сплюндрувати край, не обернути його на руїну. Гайдамаччина, уважає він, може перетворитися на розбійництво, тому йому більше до душі “бой чесний”, відкритий, а не “партизанство”. По-третє, Шмигельський грає й на симпатіях Чалого до панянки Зосі (хоча той і робить зусилля “задавити своє Кохання “, щоб воно не стало на перешкоді головній меті – повстанню).

По-четверте, хитрий шляхтич швидко помічає “тріщини” в стосунках Сави та його побратима Гната Голого.

Іван Тобілевич акцентує на колізії глибинних інтересів двох ватажків. У них різна соціальна опора: якщо Голий виражає настрої “голяків”, простолюду, то аристократ Чалий цих “голяків” побоюється. Його лякає стихійний розмах повстання, від якого годі чекати чогось іншого, крім кривавих наслідків: “Усе, усе, усе!

Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на палях усі сконають”.

Шмигельський – наче Мефістофель! – блискавично підхоплює ці слова, щоб іще дужче роздмухати сумніви Сави Чалого, підвести його до диявольського рішення. По суті, він “диктує” Саві вибір: “Так будем рятувать Україну від гайдамацької руїни”. – “Як?” – запитує розгублений Чалий. І чує у відповідь, що треба йти до Потоцького і разом з його міліцією проганяти гайдамаків. Мовляв, життя на українських землях тільки почало укладатися “під панською рукою” – тож навіщо тепер усе ламати?

Це – кульмінаційний момент в історії відступництва Сави Чалого.

Сава остаточно капітулює, цілковито підкорюючись волі Шмигельського. Хитрому шляхтичу тепер уже немає потреби приховувати, що він – посланець коронного гетьмана, який доручив йому перетягнути Чалого на свій бік, “щоб лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух”. Шмигельському вдається переконати Чалого, що, перейшовши до Потоцького, він не зраджує віру, Вітчизну.

Головне – угамувати гайдамаків, а потім уже можна й шляхту проганяти, віру обороняти. При цьому Шмигельський, ніби між іншим, обіцяє Чалому й “ізвить гніздо”, і ” Сто тисяч злотих”, і шляхетство від короля.

І Сава йде назустріч самообману та спокусам. Причому перше важливіше, аніж друге. Сава не виглядає в І. Тобілевича як банальний зрадник, який продався.

Звісно, спокуси теж зробили своє (“Там кохання, там слава мене жде”, – міркує “пізній” Сава). Однак спочатку ж був самообман! Суб’єктивно Сава Чалий прагне добра для України, однак заплутується у своїх сумнівах.

Якщо співвіднести криваві візії-пророцтва Чалого з історією реальної Гайдамаччини, то виявиться, що вони мали підстави. І все ж – у виборі він трагічно помилився. Фатальним чинником у цій трагедії яскравої особистості виявилася глибинна чужість між аристократом Чалим і тими, кого він начебто збирався вести за собою. Це аристократичне відторгнення простолюду у свідомості Чалого багато що визначає: він побоюється бунту черні.

Звідси – ілюзорне бажання рятувати народ від нього самого, вирішити все поза ним.

Утім, І. Тобілевич сказав своїм твором й інше: трагедія Сави Чалого – це ще й індивідуальне зображення тих трагічно-кривавих суперечностей самої історії, які нерідко не мають ідеально позитивних розв’язок.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Трагедія “Сава Чалий”