Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка “Зів’яле листя”
Поезію Івана Франка традиційно асоціюють з поезією боротьби. Боротьба справді була його життєвим кредо. Але якою б сильною не була людина, вона має право на слабкість.
Відвертим та вразливим постає поет у своїй інтимній поезії, неповторним зразком якої є лірична драма “Зів’яле листя”, що складається з трьох циклів поезій.
У віршованих рядках драми з дивовижною пристрасністю відкривається трагедія закоханого серця. Перед нами – ліричний герой зі складним внутрішнім світом, зі своєю цікавою життєвою історією і цілим океаном
“Розвійтеся вітром, листочки зів’ялі… ” З тих зів’ялих листочків, одиноких свідків колись палаючого, напоєного життєвим соком почуття, маємо три несених вітром жмутки, кожен з яких має свій чар, свої барви, свою мелодію.
“Перший жмуток” розкриває трагедію нерозділеного кохання (“Не боюсь я ні бога, ні біса… “, “Так, ти одна моя правдивая любов… “), його беззахисність та вразливість (“За що, красавице, я так тебе люблю… “, “Не надійся нічого”). Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови. Він то винуватить у всьому обставини й умовності
Я боюсь за тебе дуже,
Бо любов – то мстивий бог:
Як одно її зневажить,
Любить мститься на обох.
(“Я не кляв тебе, о зоре… “)
То раптом герой з розпачу намагається спаплюжити, очорнити у власній уяві образ коханої (“Я нелюд!..”). І врешті робить спробу поставитись до своїх невдач по-філософськи, прийнявши їх як свого роду благо:
Я не жалуюсь на тебе, доле:
Добре ти вела мене, мов мати.
Тож де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати…
(“Я не жалуюсь на тебе, доле… “)
Союзник-день заповнює голову героя думками про працю, примиряючи з тим, що не судилося. Зрадниця-ніч приводить із собою химери, що знов і знов роз’ятрюють пам’ять та не дають забути про зневажене. кохання (“Привид”). Із цього моменту в ліричній драмі все частіше звучать зловісні мотиви.
“Другий жмуток” відкриває віршована легенда про несподівану пригоду, що сталася над Сяном. По льоду промчала, як вихор, четвірка баских коней, запряжених у розкішну карету. Вона розкроїла льодяний панцир і була поглинута холодними водами ріки.
Усе сталося так блискавично, що приголомшені люди не могли з певністю сказати: було це насправді чи примарилося. Так і любов, каже поет, нагадувала би надсянську легенду, якби не озивалася в серці роками глухого болю.
“Другий жмуток” написаний у народнопісенній манері, і більшість його віршів стали дотепер піснями (“Зелений явір… “, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня… “, “Червона калино, чого в лузі гнешся?..”, “Ой ти, дубочку кучерявий… “). Поет намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням. Проте спрагла любові душа, виспівавши себе у піснях, ненадовго отримала полегкість. Вона знову б’ється в пошуках порятунку для себе.
Герой стверджує, що любить уже не свою обраницю, а швидше мрії про неї (“Я не тебе люблю, о ні… “). І тільки диво може врятувати його (“Якби я знав чари… “). Але дива не стається – і з’являються думки про самогубство:
Нехай ти тінь, мана, дім з карт
І мрія молодеча,
Без тебе жить – безглуздий жарт,
І світ весь – порожнеча.
(“Що щастя? Се ж ілюзія… “)
У “Третьому жмутку” думка про самогубство все частіше і частіше б’ється кров’ю у скронях героя (“Не можу жить, не можу згинуть… “, “Я хотів життю кінець зробить”, “Самовбійство – се трусість”). Він мимоволі робить підсумок життю (“Тричі мені являлася любов… “, “Матінко моя ріднесенька… “) і так само мимоволі замислюється над проблемою віри. Герой готовий звернутися до будь-яких сил і навіть віддати душу Мефістофелю в обмін на любов коханої. Так він невідворотно наближається до свого кінця:
Отсей маленький інструмент
Холодний та блискучий…
Один кивок… один момент…
І крові ключ кипучий…
Легенький крик… безсильний шепт,
А там – поклін покірний, –
Отеє весь лік, отеє рецепт
На весь мій біль безмірний…
(“Отсей маленький інструмент… )
(1 votes, average: 5.00 out of 5)