Твардовский: Коли від стін Берліна прийшов солдатів з війни додому

Нам впадає в око разюча подібність між заключними рядками поеми й написаними під враженням поїздки на батьківщину ранньої восени 1945 року нарисом “У рідних місцях”. Це помічено багатьма дослідниками. От що цікаво: герой до кінця поеми стає знову безіменним.

Перед нами – просто солдат. Це й Андрій Сивцов, і Михайло Худолеев (“У рідних місцях”), і той солдат, у якого “ні віконця ні, ні хати, ні господарки… ні синка” (“Про солдата-сироту”), і солдат Михайла Исаковского, у кого “вороги спалили рідну хату, загубили всю

його сім’ю”, – словом, трудівник-солдат

В 1944 році Твардовский написав вірш перший його варіант мало кому відомий зараз:

Роззувся, ноги підсушив, Зігрівся на нічлігу И людині будинок той милий, Невідомий вовеки. Будинок у Дніпра иль за Дніпром, Своїм натопленим двором, Ні мій, ні твій, нічийний Пропахлим взуттям сирий, Солдатським потом і махрою Так смазкою рушничної И залишаючи кут той, Солдат, мешканець бездомний, Про нього, буває, і зітхне И життя пройде, а згадає Дев’ята глава й про це солдаті

У своїй книзі “Вічний вогонь” А. Турков відзначає: “Війна припасла напоследок ще один гіркий парадокс:

не дружина з дітьми чекає солдата, а він їх”. Чи парадокс? Один раз, почувши оповідання про те, як дочка одного старого знайомого в далекій від Смоленщини Ризі довідалася у випадково зустрінутому військовому батька, а він довго не міг визнати у вирослій за роки війни дівчатку ту кроху, що залишив, ідучи на фронт, Михайло Васильович Исаковский викликнув: “Кращий сценарист – життя!” І цього разу життя, а не авторська фантазія підказала Твардовскому не тільки кінцівку, але й деякі нюанси сюжету

Єфросинія Михайлівна Худолеева писала авторові цих рядків, як після загибелі старшої дочки Жені вона з дітьми притулилася в найближчому селі Уварово. А коли німці відступали у вересні 1943 року, жителі цього села були зігнані в колону біженців, гнали їх у Борисов, де вони й залишалися до звільнення Білорусії. Лише наприкінці липня 1944 року змогли повернутися в рідні місця. “Добре пам’ятаю, – пише Єфросинія Михайлівна, – ми тоді заїжджали дня на два в Смоленськ до родичів. Ми тоді ще не знали, що в Сельце нас чекає більша радість, що повернувся наш Мартинович…

По пораненню він перебував у госпіталі в Богородске. Був виписаний з госпіталю 18 січня 1944 року” (з листа від 27 листопада 1979 року). Михайло Мартинович Худолеев, як і герой поеми, був поранений у ногу й, імовірно, придя додому й не знайшовши ні будинку, ні сім’ї,

Присів на камушке солдат У колишнього порога, Хвору з палочкою в ряд Свою влаштував ногу… Перекурив, шинель геть, Розмітив план лопатою Коль чекати сім’ю з дітьми додому, Те треба будувати хату

Ще тричі Твардовский побуває до “остаточного закінчення” “Будинку в дороги” у рідних місцях. Побачений і почуте там – тяжкий вантаж на серце, незгладимий слід навечной провини перед ні в чому не винними страждальцями, винесшими непосильні, нелюдські борошна:

Так пам’ять горя велика, Глуха пам’ять болю Вона не стишится, поки Не висловиться досхочу…

И вертаючись назад, до тієї пам’яті жорстокої, поет зверне до нинішнього й всім прийдешнім поколінням виконані великого гніву до ворогів, великої надії й любові до людини рядка:

Пройшла війна, пройшли жнива, Але біль волає до людей: Давайте, люди, ніколи Про це не забудемося Нехай пам’ять вірну про неї Зберігають, про це борошно, И діти нинішніх дітей, И наших онуків онуки…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твардовский: Коли від стін Берліна прийшов солдатів з війни додому