Твір: Філософський мотив сенсу життя в драмі-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”
Чуєте звуки сопілки? Це зачаровано грає Лукаш, ніби намагаючись злитися з природою. Від звуків сопілки прокинулася Мавка, щоб навічно подарувати своє кохання Лукашеві.
Ніхто з них не задумувався, для чого живе, бо це й так ясно: для щастя. Але щастя кожен розуміє по-своєму. Для когось це добрий маєток, велика хата, а хтось повністю віддає себе потоку почуттів. Ці почуття – це кохання, і щедрість душі, і гармонія взаємин людини і природи. Каже Мавка Лукашу: Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше!
Люди повинні жити для
Живе в її серці цвіт, що “скарби творить”; він “творить” і саму Мавку, роблячи її, досі вільну, незалежну, хоч і незакохану, ніби володарем усього світу – стільки вона для себе відкриває у цьому почутті. Мавка прийшла з казки і намагається в усьому її бачити. Але якщо озирнутися навкруги, то так і є: ось сонячний шкідливий зайчик ковзнув по підлозі і намагається зазирнути
Треба лише це побачити.
Мавка бачить “казку” навіть в душі Лукаша. Вона і кохає його за те, чого він “сам в собі” не розуміє. Але воно є і тільки зі співом сопілки виходить назовні. Каже Мавка Лукашу:
Ø…смутно, що не можеш ти Ø своїм життям до себе дорівнятись.
Як бажає ця лісова дівчина, щоб її коханий був і справді таким, як промовляє його душа голосом сопілки! Тому і не розуміє докорів Лукаша – адже людина повинна відчувати красу, повинна мати щире серце й чисту душу. Чи не в тому сенс її буття?
Ø Чи ж то ганьба, Ø що маю серце не скупе, що скарбів Ø воно своїх не криє, тільки гойно Ø коханого обдарувала ними…
Я гадаю, в людині повинні гармонійно поєднуватися і духовні “скарби” і її вчинки, повинна бути гармонія душі і природи, як це помітно в образах Мавки, дядька Лева й інколи в образі Лукаша. Вони – ніби своєрідний міст між лісовими істотами – природою і людьми, бо тільки вони розуміють, для чого живуть люди. Дядько Лев навіть каже: Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу, – отут під дубом хай і поховають. Він не зрадив себе, незважаючи ні на що, назавжди залишився вірним прихильником природи, її шанувальником.
Зрадив себе Лукаш, відмовившись від світлого кохання і занапастивши Мавку. За це його було покарано і перетворено у вовкулаку. Зрадили людській сутності і матір Лукаша, і Килица. Дріб’язкові чвари вбили в них щирість почуттів, любов, красу духовну й фізичну. Не про них, не про таких людей мріяла Леся Українка.
Поетеса мріяла про таких, як Мавка. І хоч їй скрутно було, хоч занапастила вона себе заради кохання, але духовна краса перемогла. Тому у тяжкі хвилини, коли здається, що усе на світі загинуло, вмерли живі почуття у серці, не треба впадати у відчай; треба надіти “святкові шати” і бути знов, як “лісова царівна”, щоб щастя упало до ніг – але треба боротися за своє щастя. Мавка каже:
Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.
Вона не вмирає, бо народилася для щастя, для любові, для гармонії і, як виявилося, для кохання. Мавка продовжує жити у вербі, в сопілці, в згадках, хоч і гине Лукаш, який так і не знайшов відповіді на питання: для чого я живу? Єдине, що він залишив після себе – “душу дав” Мавці, і її кінець стане її початком, коли виросте вербиця. Каже Мавка:
Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа мол буде.
Ніщо в світі не вмирає. Як не вмирає спів сопілки в моєму серці, як не вмирає краса Мавчиної душі, як не вмирає кохання. Чи не для цього живуть люди? Щоб ще раз почути голос коханого, щоб ще раз відчути дотик березової гілки, щоб побачити усмішку сонця – взагалі, щоб дихати на повні груди і кохати до нестями. І нести із собою добро, і жити в гармонії з природою, з людьми, із самим собою.
Це і зараз, на мій погляд, хвилює людей!
Подорож до Лесиної оселі була довгою, але час вже й прощатися.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)