Твір на тему: А. Т. Твардовський – яскравий поетичний талант
Домінуюча риса його творчості – найвищий рівень цивільного занепокоєння в усіх без винятку життєвих ситуаціях. Щасливий той, хто “відвідав цей мир у його хвилини фатальні”. Чим-чим, а “фатальними хвилинами” наша епоха не обділена. Твардовський переконався в цьому на власному життєвому досвіді. Родом він зі смоленського села, із сім’ї, що пережила драму розкуркулювання й посилання.
Про колективізації він знав не про почуте. Картини нового колгоспного життя, що відразу нібито стала щасливої, у літературі й мистецтві прийнято
Хвастається колгоспник
Старе вино буде улито в нові хутра. І чорні – з будівель старих – колоди Меж нових добре лягли в забір.
Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості все-таки входять у нове життя. Такий образ не можна втратити, і ті ж колоди “добре лягли” у текст поеми.
І колоди старі в забір Меж нових уляглися.
Одним словом, правду життя випливало втиснути в прокрустова ложі “соціалізму”, забувши про селянську трагедію. Треба було згадати, як страждали бідняки від кулаків. Твардовський описав нещасну частку дівчини, виданої за багатого хазяїна, у якого “худоба хоботастий, ситий, чистокровний”. Уже чи не ця худоба виявилася на колгоспному дворі? Помнете, в “Де” сказано точно так само про худобу?
Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б – адже за “трудодні”!), і весілля гуляється від душі (де й Микиті Моргуну перепали як гостеві). А на кулачком надворі, “де журавель криничний – і той звучав з урочистістю церковної”, – у тім “нелюбому, нежитловому раї” бідній безприданниці немає ні веселощі, ні життя, воно біжить із осоружного двору в чому була. Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві (як і долею чоловіка) була робота від зорі до зорі.
А в рядках Твардовського є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається кулацкая життя? Похмурого чоловіка й жінки розкуркулюють і засилають;
І з ним одним, похмурим старим, Куди везуть вас, ти спокійно їдеш, Що Мовчить і безглуздим ворогом сусідів,
Що Підписували вирок.
Не чи правда, у цьому дуже “ідейному” вірші, у цих “правильних” словах все-таки відчувається “німий біль” селян, що висилають. Та і як не бути болю? Односільчани “підписали вирок” сусідові-кулакові, як своєму ворогу. На тлі цього скрипливого воза, що відвозила на Соловки класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини:
Край моїм сільським, шитим ликом, Ти дивуєшся на свої справи. Слава революції великою Стороною тебе не обійшла.
Славним життям, сита й веселої – Нова Смоленщина моя.
Було все це. Але якою ціною. Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжя й на Україні. А скільки було кращих працівників заслане або розстріляно.
Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, видали за кулака – і що тепер, як жити? Пізно про тім говорити, горювати, Батько б з маткою заздалегідь знати, Знати б, що життя повернеться не так, Знати б, чим стане пастух так батрак. “Життя повернеться не так” – надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голова колгоспу, у кого гостював Микита Моргуном, виявився поганими пророками.
У наші дні поема “Країна Муравія” своєю правдивістю й драматизмом нагадує нам про ціну, що народ платить за те, що життя повертається “не так”.
– Що за спомин? – Спомин загальний! – Хто гуляє? – Кулаки! Поминаємо душ покійних, Що пішли на Соловки! Їх везли, везли возами!
З дитинками й пожитками. От і знову “німий біль” у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселення людини з волі в неволю, що рівно сильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовського зазвучала пісенька про божу пташку:
Отчого ти, божа пташка, Дзвінких пісень не співали?
– Жити я в клітці не хочу, Відчините мені темницю, Я на волю полечу. Мимоволі пригадується вірш О. С. Пушкіна “Пташка”. Складено ці рядки в 1823 році, але пройшло століття – і знову довелося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії. Через двадцять років наступила хрущовська “відлига”. Прав був І. Г. Еренбург, лід рушив – і його вже не можна було зупинити ніяким “застоєм”.
Твардовський внутрішньо розкріпачився й “німий біль у слова наділив”. Одна за іншою пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: “За далечінню – далечінь”, “Терпін на тім світлі”. Нещадно викривні рядки, що бичують бюрократизм, окозамилювання, показуху. Чимало таких рядків і в посмертно опублікованій поемі “По праву пам’яті”:
Перед особою збіглих біліші Не вправі ми кривити душею, – Адже ці були відплатили Ми платою самою великий!
За два роки до своєї смерті Твардовський відкинув всі заборони на пам’ять – зрадив гласності пам’ять про селянську трагедію 30-х років:
” . не ті уже роки, – Не вправі я собі відстрочки Надавати. Гора б із плечей – Ще встигнути без дротика
Німий біль у слова наділити, Той біль, що сховано часом І тіснила нам серця!
“По праву пам’яті” – це осмислення поетами досвіду всього прожитого життя. Вона відзначена новим рівнем збагнення народної правди. Це гостре й лірико-філософський роздум про непрості шляхи історії, про долю окремої особистості. Вона пронизана вимогою великої й безкомпромісної правди, що воскрешає “живе минуле” і біль нелегких сторінок нашого історичного минулого. Поема відзначена характерної для Твардовського глибиною й силою поетичного узагальнення.
Сама пам’ять у його поемі це не простий спогад про колишній, а неможливість забути, що не відпускає біль душі, постійне тривожне й суворе нагадування про те, що ніколи не загладиться в серце людському. Сам мотив пошуку правди – як істини й справедливості – наскрізний у поемі й пронизує її текст, від звертання до себе у вступних рядках і до завершальних її слів.
У цій поемі розвиваються й заглиблюються мотиви, що пролунали в книзі “За далечінню – далечінь” (особливо в главах “Так це було”, “Друг дитинства”), але приорете характер, що тут глибоко особистісний. Все це воістину вистраждано поетом, оскільки мова йде про драматичну долю його сім’ї, найближчих людей, про його власну долю. Про великий подвиг народу в роки війни, коли вирішувалася доля Батьківщини, коли народ, що віддав синів і дочок в ім’я цього подвигу, показав, на які жертви він здатний, розповів Твардовський. І про те, які бешкетування відбувалися “в ім’я цього народу”, розповів чесно, правдиво. І пам’ятав, пам’ятав і беріг цю пам’ять свято. Але віра в те, що “і надалі як були – будемо – яка раптом не гримни гроза, – людьми з тих людей, що людям, не ховаючи око, дивляться в очі”, пронизує всі добутки поета.
На частку Твардовського випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних періодів, потрясши мир, і більшу й малу батьківщину. Він пережив, перестраждав і 30-і й 40-і роки, і післявоєнні роки – і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили стародавні греки, катарсис – очищення душі. Поет такої долі мав повне право по пушкінські гордовито, по-маяковські зухвало написати про себе:
Вся суть в о дном – єдиному завіті: Те, що скажу, до часу танучи, Я це знаю краще всіх на світі – Жив і мертвих – знаю тільки я. Сказати те слово нікому іншому Я ніколи б нізащо не міг Передоверитъ. Навіть Львові Толстому – – Не можна. Не скаже – нехай собі він бог.
А я лише смертний. За своє у відповіді. Я про одному при житті клопочу: Про те, що знаю краще всіх на світі,
Сказати хочу. І так, як я хочу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)