Твір, присвячений всезишній любові (за новелою “Три зозулі з поклоном”)

Григір Тютюнник присвятив свою новелу “Три зозулі з поклоном” не людині, а найвищому людському почуттю – любові, яка, не стукаючи, без дозволу вхо­дить у серце і залишається там назавжди. Вона прагне зігріти душу, подарувати щастя, та, не знаходячи місця в серці, мучить людину. Закохана людина повністю розчиняється у своєму великому почутті, адже справжня любов нічого не вимагає.

Головна героїня новели – проста жінка Марфа. Усе життя вона кохає чужо­го чоловіка; в селі знають про її почуття, адже бачать, як жінка чекає листа, яко­го

адресовано не їй. “Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала”. Дочекавшись, Марфа просить дати їй ту вісточку, тремтячи­ми руками пригортає лист до грудей, цілує зворотну адресу. Її губи весь час вору­шаться, але з уст не злітає жодне слово, а рясні сльозй шастя не здатен висушити і вітер-суховій.

Сусіди знають про її кохання, але навіть найбільші скептики, ци­ніки, пліткарі схиляють голови перед силою такого почуття.

Михайлова дружина Софія теж знала про Марфине кохання, але не ревнувала, не засуджувала сусідку. Вона розповідала синові, що їхній тато “…сокіл був, став­ний

такий, смуглявий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне було – просто гляне і все, а в грудях так і потерпне”. Як же такого не любити? Марфа з чоловіком Карпом щовечора приходили на посиденьки до Михайла і Софії.

Гомонять чи співають тільки втрьох, а Карп о їсть галушки, “вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне”. Товстопикий, товстоногий, рудий, як солома. Гляне Марфа, “як він галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки-голубі”.

Одведе вона очі від Карпа та погляне на Михайла, а в очах тих замилування і любов. Бачила це Софія, бачив і Михайло, але намагався не дивитись на закохану жінку, щоб зайвий раз не краяти її серце, не мучити. Софія не сердилася, бо сама зазнала кохання, сина мала, схожого на батька.

А потім прийшло до обох жінок горе, а в “горі, сину, ні на кого серця не­має. Саме горе”. Забрали Михайла туди, звідки “далеко вертатися”. Раз на місяць приходять від нього листи дружині й сину, а в останньому Михайло зізнається, що десь біля нього ходить Марфина душа нещасна.

Він просить Софію сходити до Марфи і передати, що він їй, як співав бандурист на ярмарку, послав “три зо­зулі з поклоном”. “Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку”. Та, мабуть, не перелетіти ті три зозулі Сибіру несходимо­го. Не повернувся Михайло, а Марфа так і залишилась чекати й очима проводжає студента, сина коханого, що схожий на батька як дві краплі води.

Ніякої долі не мала у житті Марфа: ні доброї, ні злої. Але Бог дав їй велике кохання, і цей Божий дарунок жінка пронесла через усе життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір, присвячений всезишній любові (за новелою “Три зозулі з поклоном”)