Твір з народознавства “Рідна мова – неоціненний скарб”
Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут, нахили. Мова – це ще й історія народу.
Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У ній відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого.
Могутність мови – це духовна могутність народу. Саме він дає їй силу й красу.
У своїх піснях він творить зразки неперевершеної поезії, а його генії і таланти високо підносять авторитет рідного слова, вплітаючи у вінок своєї культури найкрасивіші троянди. Отакі квіти вплели в
Нас, українців, знають інші народи за безсмертними творами наших співвітчизників. Краса українських народних пісень давно привернула до себе увагу видатних знавців фольклору і в нас на батьківщині, і за її межами. Один з російських письменників сказав натхненні слова про українське слово: “Українська музика та поезія є найрозкішніша, найзапашніша з усіх гілок світової народної творчості”.
На високості людського духу підносить мову рідної України геній Тараса Шевченка. У його творах легко і природно звучить слово – як
І нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Закінчити свій твір я хочу рядками з вірша українського поета-пісняра Юрія Рибчинського, в яких звучить синовнє захоплення рідним словом.
Я без тебе, мово, –
Без зерна полова,
Соняшник без сонця,
Без птахів діброва.
Як вогонь у серці,
Я несу в майбутнє
Невгасиму мову,
Слово незабутнє.
Твір з народознавства “Дивлюся мовчки на рушник, Що мати вишивала…”
(Ірина Михайловська. “Рушник”)
Велику цінність у кожній оселі мали вишиті рушники. Ними прикрашали вікна та двері. Часто на кінцях таких рушників можна було побачити обереги – вишиті фігурки людей, що немовби взялися за руки й не пускають злі сили.
Гордістю кожної української родини були рушники для образів. Для них брали найкраще тонке гарно вибілене полотно.
Та, мабуть, з особливою любов’ю вишивали дівчата довгими зимовими вечорами весільні рушники, які сватам треба буде потім подавати. Про такі рушники народ склав багато пісень, кожна з яких розповідає про сумне чи радісне в житті молодої дівчини:
То спасибі тобі, ненько,
Що будила раненько,
А я слухала, вставала
Та рушників напряла.
Різні візерунки вишивали на рушниках, бо вони мали особливе значення в житті людини. Традиційні кольори, які є на вишиваних речах, – червоний та чорний. Старі люди кажуть, що ще з давніх часів ці кольори означають горе і радість.
Без рушників не будували хату, бо на рушнику піднімали сволок, а потім із вдячністю дарували майстрам. Гостей зустрічали хлібом-сіллю на рушнику, в поле на оранку чи жнива без нього не виходили. Ось і виявляється, що роль рушника в житті нашого народу величезна, бо він супроводжує людину від колиски до могили.
Тому-то з такою любов’ю і пошаною ставиться до них наш народ. У творчості багатьох поетів як минулого, так і сучасності ми знаходимо теплі слова, присвячені материнському оберегу-рушникові:
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)