Творчий шлях І. О. Буніна
Творчий шлях видатного російського прозаїка і поета кінця XІX – першої половини XX століття, визнаного класика вітчизняної літератури і її першого Нобелівського лауреата І. О. Буніна (1870-1953) відрізняється великою складністю, розібратися в якому – завдання не просте, тому що у долі і книгах письменника різко індивідуально переломилися долі Росії і її народу, знайшли відбиття найгостріші конфлікти і протиріччя часу. Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня 1870 року, у збіднілій дворянській сім’ї. Дитинство його пройшло на хуторі Бутирки
Особливе місце у житті юного Буніна займає глибоке почуття до Варвари Пащенко, дочки єлецького лікаря, з якою він познайомився влітку 1889 року. Історію свого кохання до цієї жінки, складне і болісне, що закінчилося повним розривом у 1894 році, письменник розповість у повісті “Ліка”,
У 1891 році в Орлі вийшла його перша книга віршів, в 1895 році – перший збірник оповідань “На край світа”, а в 1901 році – знову віршований збірник “Листопад”. Переважні мотиви поезії Буніна 90-х років – багатий світ рідної природи і людські почуття. У пейзажних віршах виражена життєва філософія автора.
Мотив тлінності людського існування, що звучить у ряді віршів, урівноважується протилежним йому мотивом – затвердженням вічності і нетлінності природи. Бунінські вірші про кохання чіткі, прозорі і конкретні. Любовна лірика Буніна у кількісному відношенні невелика.
Але вона відрізняється особливою чуттєвістю, яскравими образами ліричних героїв і героїнь, далеких від прекраснодушності і зайвої захопленості, що уникають красивості, фрази, пози. Такі вірші “Я до неї увійшов в опівнічну годину”, “Пісня” (“Я – проста дівка на баштані”), “Самотність” і деякі інші. Проте у ліриці Буніна, незважаючи на зовнішню стриманість, відбиті різноманіття й повнота людських почуттів, усілякі гами настроїв. Отут і гіркота розлуки і нерозділеної любові, і переживання страждаючої, самотньої людини. Діапазон ліричних віршів Буніна дуже широкий.
Він звертається до російської історії (“Святогор”, “Михайло”, “Архістратиг середньовічний”), відтворює природу і побут інших країн, головним чином сходу (“Есхіл”, “Єрихон”, “Втеча у Єгипет”, “Цейлон”, “У берегів Малої Азії”). Ця лірика філософічна у своїй основі. Дивлячись у людське минуле, Бунін прагне відбити вічні закони буття.
Бунін не залишав своїх поетичних досліджень все життя, але широкому колу читачів він відомий насамперед як прозаїк, хоча поетична “жилка” властива і його прозаїчним добуткам, де багато ліризму, емоційності. Бунін сприймав світ у нерозкладній єдності контрастів, у діалектичній складності і суперечливості. Життя є і щастя, і трагедія.
Вищим проявом цього життя є для Буніна кохання. Але кохання у Буніна – пристрасть, і в цієї пристрасті, як у верховому прояві життєвих сил, згоряє людина. У стражданні, затверджує письменник, є блаженство, а щастя настільки пронизливо, що те саме що страждання.
Тому кохання, як найвища життєва цінність, по своїй природі теж катастрофічне. Показова в цьому плані новела Буніна “Легкий подих”. Це наповнене високим ліризмом оповідання про те, як розквітає життя юної героїні – гімназистки Олі Мещерської. І воно було зненацька перервано моторошною і на перший погляд непоясненою катастрофою. Але в цій несподіванці – смерті героїні – була своя фатальна закономірність.
Щоб оголити і виявити філософську основу трагедії, розуміння кохання як найбільшого щастя і одночасно найбільшої трагедії, Бунін своєрідно вишиковує свій добуток.
Початок оповідання несе в собі звістку про трагічну розв’язку сюжету: цей опис хреста на цвинтарі над свіжим глиняним насипом, з дуба, міцного, важкого, гладкого, із вправленим опуклим порцеляновим медальйоном з фотографічним портретом гімназистки з радісними, разюче живими очами. Потім починається плавне ретроспективне оповідання, повне радості життя, що автор сповільнює, стримує епічними подробицями: дівчинкою Оля Мещерська “нічим не виділялася в юрбі коричневих гімназичних платтячок… Потім вона стала розцвітати… не по днях а по годинах… Ніхто не танцював так на балах, як Оля Мещерська, ніхто не бігав так на ковзанах, як вона, ні за ким на балах не доглядали стільки, скільки за нею. …Останню свою зиму Оля Мещерська зовсім збожеволіла від веселощів, як говорили в гімназії”. І от один раз, на великій зміні, коли вона вихром носилася по шкільному залу від захоплення, що ганялися за нею першокласниці, її зненацька покликали до начальниці гімназії. Начальниця вимовляє їй за те, що в неї не гімназична, а жіноча зачіска, що вона носить дорогі туфлі і гребені.
Начальниця роздратовано і різко розмовляє з Олею. І отут починається різкий фабульний перелом. У відповідь Оля Мещерська вимовляє знаменні слова визнання, називаючи і свого спокусника, брата начальниці Олексія Михайловича Малютіна. У цей момент вищого читацького інтересу сюжетна лінія різко обривається. І не заповнюючи нічим паузу, автор вбиває нас новою приголомшуючою несподіванкою, зовні ніяк не пов’язаної з першою, – словами про те, що Олю застрелив козачий офіцер.
Все те, що призвело до вбивства, що повинне, здавалося б, становити сюжет оповідання, викладається в одному абзаці, без подробиць і без усякого емоційного фарбування – мовою судового протоколу: “…Офіцер, заявив судовому слідчому, що Мещерська затягла його, була з ним близька, заприсягла бути його дружиною, а на вокзалі, у день вбивства, проводжаючи його в Новочеркаськ, раптом сказала йому, що вона і не думала ніколи кохати його…”. Автор не дає ніякого психологічного мотивування цієї історії. Більш того, у той момент, коли увага читача спрямовується по цьому головному сюжетному руслу (зв’язок Олі з офіцером і її вбивство), автор обриває його і позбавляє очікуваного ретроспективного викладу. Так судорожно, з різкими поворотами викладається фабула, у якій багато чого залишається не прояснено. З якою метою Бунін навмисно не дотримує тимчасової послідовності подій і, головне, порушує між ними причино слідчий зв’язок?
Щоб підкреслити головну філософську думку: Оля Мещерська загинула не тому, що життя зштовхнуло її спочатку зі старим ловеласом, а потім із грубим офіцером. Тому й не дано сюжетного розвитку цих двох любовних зустрічей, що причини могли одержати дуже вуж конкретне, життєве пояснення і повести читача від головної причини. Трагічність долі Олі Мещерської у ній самій, у її зачаруванні, у її органічній злитості з життям, у повній підпорядкованості її стихійним поривам – милостивим і катастрофічним одночасно.
Оля була спрямована у життя з такою шаленою пристрасністю, що будь-яке зіткнення з нею повинне було привести до катастрофи.
Перенапружене очікування граничної повноти життя, любові як вихра, як самовіддачі, як “легені подиху” призвело до катастрофи. Оля згоріла, як нічний метелик, що несамовито кинувся до спопеляючого вогню любові. Не кожному дане таке почуття.
Лише тим, у кого є легкий подих – шалене очікування життя, щастя. “Тепер цей легкий подих, – говорить у своєму оповіданні Бунін, – знову розсіявся у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі”. На початку XX століття в ряді добутків російської літератури позначилася інша крайність: зображення любовних відносин, смакування натуралістичних подробиць. Своєрідність Буніна в тім, що духовне і фізичне у нього злиті у нерозривній єдності.
Плотське кохання у збірнику “Темні алеї” одухотворене великим людським почуттям. Герої “Темних алей” без остраху і оглядки кидаються в ураган страсті. У цю коротку мить їм дано осягти життя у всій його повноті, після чого інші згоряють без залишку (“Галя Ганська”, “Пароплав “Саратов”, “Генріх”), інші тягнуть повсякденне існування, згадуючи як найдорожче у житті, що відвідало їх один раз велике кохання (“Руся”, “Холодна осінь”). Кохання у розумінні Буніна жадає від людини максимальної напруги духовних і фізичних сил. Тому воно не може бути тривалим.
Нерідко у цьому коханні, як вже сказано, один з героїв гине. От оповідання “Генріх”. Письменник Глєбов зустрів чудову по розуму і красі, тонку і чарівну жінку – перекладачку Генріх, але незабаром, після того як вони відчули найбільше щастя взаємної любові, вона була зненацька і безглуздо вбита з ревнощів іншим письменником – австрійцем.
Герой іншого оповідання – “Наталі” – покохав чарівну дівчину, і коли вона, після цілого ряду перипетій, стала його фактичною дружиною, і він, здавалося б, досяг бажаного щастя, неї наздогнала раптова смерть від пологів. В оповіданні “У Парижі” двоє самотніх росіян – жінка, що працювала у ресторані, і колишній полковник, – зустрівшись випадково, знайшли своє щастя, але незабаром після їхнього зближення полковник раптово помирає у вагоні метро.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)