Тютюнник – Оповідання “Син приїхав” (скорочено)

На початку серпня, коли в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки в очереті та верболозах, з’їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, що отам по війні подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки й чути: “Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?”, а батько, намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: “Та как? Отако грядками і йди. А там – низом. Хіба ти забув?”; або: “Мамо, як у вас нащот стірального порошка? Нєт?

Дак я пришлю по приїзду” і т. п.- на початку

серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гості й до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, витрішкатий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, як куховка, балакуча й догідлива (про таких кажуть: “Тільки в хату – вже й своя”), та одинадцятимісячний онук Борько, такий собі некрикливий витрішкатенький опецьок з ріденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

– Таж викапаний татусь! – щасливо цокотіла Дзякунка,

Обціловуючи внука.- Дивися, Никифоре, і ніздрічки таки, як у

Павлуші малим були, й гузенце важкеньке…- Вона також була руда,

Син

Павло удався в неї, а онук – у Павла, того й раділа. А

Навтішавшись Борьком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй,

Що отак догодила, що такого онука гарного “привела”.

Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх ковбишівців, а власним “Москвичем” тютюнового кольору. “Москвич” був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах… Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками. Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини його майбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.

Через “Москвича” Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п’ятдесят карбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новому будинку й перевели зі слюсарів у майстри, розмірковував так: наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба – килими, фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вже й жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг то всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі.

Навіть у відпустку до батьків не їздив три останніх роки. Адже, щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш: дорога, гостинці, новий костюм… Не заявишся ж у приношеному!

То брав відпускні, клав на книжку і знову працював.

Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією – і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.

“Москвича” у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт, тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для цього її пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од тих фартушків, аби не пеклися на сонці,

– Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок,- радив старий Дзякун і любовно та обережно обторкував “Москвича” долонею.

– Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був,- поважно одказав Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно та погладжував великим пальцем вуса, то лівий, то правий, та усміхався тонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.

Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто, або й так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.

– Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? – питався сина Никифор.

– Уся зміна. Двадцять сім чоловік.

– О-о! – підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди – це таке: не догодиш – з’їдять.

– Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними, як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Теж тридцять душ було. І всі слухали…

У мене так: робиш – роби. А не послухав раз, удруге – подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться.

– А то ж як! – охоче погодився з сином Никифор.- Робиш – роби. А ні – то дивись…

І засміявся дрібненько.

Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: “С-с-тє!”

Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на приослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки “це добро” коштує.

– Ану ж, Павлушо, скажи! – торкаючи вуса великим пальцем та

Веселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечі

Його м’язи твердішали, а під ложечкою лоскотало.

– Всі гроші,- з холодною посмішкою, що й не схожа була на

Посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб’ячими

Очима поверх цікавого дядька.

Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж кольору, як і “Москвич”, взутий у новісінькі жовті черевики на товстій підошві, а тугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то розходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.

– Павлушу на роботі цінують,- розказувала Рита, підмітаючи

Долівку мокрим віником.- Премія щомісяця йде, дві грамоти

Одержав…

– Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого

Послухає,- озвалася од печі Дзякунка.- Ізмалечку такий.

– В квартирі в нас,- вела далі Рита,- все є: гарнітур

Житомирський, холодильник “Донбас”, телевізор “Огонек”, стіральна

Машина “Ністра”, пилосос… “Буран”, правда, бо “Ракети” саме в

Магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку

Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю

Проскоче в Ростов чи Ворошиловград – все одно ж робити нічого, то,

Дивись, десятку-дві підробив. Треба ж машину окупити. Та й на

Бензин…

– А чого ж,- раділа Дзякунка.- І людям услуже, й копійку

Заробить. Воно так: копійка до копійки – та вже й руб! Їж, Борисику,

Їж, мій ласунчику, гам,- ніжно сокотіла до онука, що стояв біля лави,

Брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком по

Газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у

Рот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставивши

На неї малорухомі батькові очі, й казав:

– Се копи.

Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні під

Челюстями, підрум’янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.

– Зараз не можна гамочки, моя крихто,- розкладала картоплю в

Рядочок і студила на неї.- Жижа! А як вичахне, тоді гам.

І питалася в невістки:

– Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у

Вас там церква поблизу?

– Ніде не хрестили,- одказала Рита.- Кумів назвали, так,

Шуткома – Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила.

– О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?

– Так і живе,- зніяковіла Рита.- А що ж тут такого?

– Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні.

Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішне або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно…

– Та я й не проти,- повагавшись, мовила Рита.- Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна…

– Ну, як не можна, то й не можна,- перейшла на шепіт

Дзякунка.- Антобузом з’їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А

Скажемо – на базар.

…Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно закутушкану пляшку “Російської”, сам розлив усім порівну, сам і тост виголосив:

– Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.

– І щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.

– Всьо в наших руках,- сказав Павло.

– Як умієш жить, то все харашо й буде,- багатозначно вирік Дзякун.

– За здоров’я наших батьків,- і моїх, і твоїх, Павлушо,- сказала Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борько вже не їв, а мовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів. Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а невістці сказав повчально:

– Тепер, дочко, твої батьки – і Павлушині батьки, а Павлушині – і твої.

– Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком,- медовим голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп’яніла, і ледь не обмовилася була про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася.- А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

– Навпростець верстов сімдесят буде,- прикинув Никифор.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тютюнник – Оповідання “Син приїхав” (скорочено)