У чому особливість сучасної української прози?

У сучасній прозі співіснують різні тенденції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це й детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін “полістилістика”, коли кожен окремий авторський художній текст становить собою поєднання різностильових елементів.

Авторське “я” перш за все виявляється

в мові, тому вона – це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо.

Однією з рис сучасної прози є її двомовність (російськомовна література українських авторів). Ця традиція сягає ренесансної доби з ідеалом “людини трьох мов”, проте сьогодні помітним стає прагнення російськомовних українських авторів писати українською мовою.

У віковому зрізі українська проза представлена творчістю митців різних поколінь. Проза класиків української літератури різнотематична й різноформатна. Письменники, з одного боку, дотримуються традицій у виборі тем, з другого

– намагаються осмислити реалії сучасного їм буття: П. Загребельний (романи “Зона особливої охорони”, “Юлія, або Запрошення до самогубства”, “Брухт”, “Стовпотворіння”), А. Дімаров (книги повістей, оповідань, етюдів “Самосуд”, “Зблиски”), Є. Гуцало (роман “Тече річка… “), В. Дрозд (роман “Убивство за сто тисяч американських доларів”).

Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у творах Р. Іваничука (роман “Рев оленів нарозвидні”), Р. Федоріва (роман “Вогняні роки”), Ю. Мушкетика (роман “На брата брат”). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається В. Шевчук, який уміє поєднати історію й сучасність, традицію й модерн, драматизм та іронічність, реальність та “ірреальність” (романи “Око Прірви”, “Юнаки з вогненної печі. Записки стандартного чоловіка”, “Срібне молоко”, “Темна музика сосон”; повісті й оповідання “Жінка-змія”, “Біс плоті: Історична повість”, автобіографічні замітки “Сад житейський”).

Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку. їхня проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справжню серйозну літературу: Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Леонід Кононович. Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин, Дмитро Білий. Інші, як Василь Кожелянко, Василь Шкляр намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії й сучасності.

Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смолича, активно розвивають жанр української фантастики Марина й Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді.

Заслуговує на увагу прозова творчість письменниці, перекладача, автора літературно-філософських студій, есе Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психо-інтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської. Інтерпретація традиційного оповідного жанру – повість-інтермедія “Казка про калинову сопілку” являє собою “жіночу” версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини. “Жіноча” проза є досить потужною течією в українській літературі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер “Правила гри”), Марини Гримич (роман “Варфоломієва ніч”), Наталі Шахрай (роман “Сутінки удвох”), Марії Матіос (роман “Солодка Даруся”).

Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продовжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Анатолій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX – початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово – тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі “світовим” читачем.

Юрія Андруховича часто називають “патріархом української модерної літератури”, “живим класиком”, “постмодерним скандалістом”. Своєю прозою (романи “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія”) письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.

2004 р. вийшла друком перша за останні десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича “Пісні для мертвого півня”, що складена з оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою. Насправді головною темою романів є вічна тема любові и смерті.

Юрій Андрухович – автор поетичних збірок “Небо і площі” (1985), “Середмістя” (1989), “Екзотичні птахи і рослини” (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80-х років і опублікованими в журналі “Прапор” (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії.

Актуальною в сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка, Олександра Ірванця.

Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадливістю форм. У контексті полеміки про центральність/провінційність української літератури чи творчості її окремих представників важливою ознакою сучасного прозового дискурсу є виокремлення в ньому так званого Станіславського феномену (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик), “житомирської” прози, яку творить у Києві найперше В. Шевчук, “галицької” прози (В.

Кожелянко).

Мова сучасної української прози різновимірна: це й висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елементів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

У чому особливість сучасної української прози?