У річниці шістдесятиницького руху

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

У річниці шістдесятиницького руху

Після смерті Сталіна (1953) суспільство поступово очищається від тоталітаризму. Це вплинуло на пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. Було відкинуто теорію безконфліктності, лакування дійсності, а також теорію еталону, за якою письменники мусили творити за еталоном, наслідувати класиків соціалістичного реалізму.

Письменники почали розширювати тематику, образну палітру, застосовували

новітні прийоми і засоби змалювання уявного світу твору, вдавалися до умовних форм моделювання життя, плекали багатство стилів і манер письма.

Змінилася естетична концепція людини: гуманізм став провідною естетичною ідеєю, відходила у минуле практика знеособлення людей як “коліщат і гвинтиків”, відкидалися уявлення про стандарт. Якщо у творах “соціалістичного реалізму” герой був “рупором духу часу”, безликою “людиною маси”, то тепер спостерігалася увага митців до розкриття багатогранності характеру героя, його духовного світу. Митці прагнули до глибокого аналітичного змалювання руху

життя, складностей людської психології та поведінки.

В українську літературу повернулася історична тематика.

Позитивним явищем було видання нових журналів – “Прапор” (тепер “Березіль”), “Всесвіт”, “Народна творчість та етнографія”, “Донбас”, “Жовтень” (з 1990 року – “Дзвін”), “Київ” і газет “Літературна Україна”, “Друг читача”, що пожвавлювало літературний процес. У 1961 році було засновано Державну премію імені Тараса Шевченка, якою було відзначено романи “Людина і зброя” Олеся Гончара, “Вир” Григорія Тютюнника, “Сестри Річинські” Ірини Вільде, збірки “Ластівки на сонці”, “Щастя сім’ї трудової” Володимира Сосюри, поему “Політ крізь бурю” Миколи Бажана.

З 80-х років спостерігалося відновлення національних джерел, гуманістичного розуміння мистецтва слова як людинознавства. 1988 року починає виходити “Українська літературна енциклопедія”, видаються “Повне зібрання творів Тараса Шевченка”, історичні праці Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Олександри Єфименко, друкуються раніше заборонені твори українських письменників. Засновано низку нових видавництв (“Основи”, “Обереги”, “Академія”, “Фоліо”, “Ранок”, “Просвіта”, “Абабагаламага”) і часописів (“Авжеж” у Житомирі, “Четвер” в Івано-Франківську, “Світовид” у Києві, “Криниця” у Полтаві, “Тернопіль”, “Кур’єр Кривбасу” та інші).

Проте після нетривалої “хрущовської відлиги” із настанням “брежнєвського застою” ідеологічна цензура посилила свій тиск. 1965 року відбулася перша хвиля арештів в Україні, а в 70-х роках було засуджено письменників Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Ірину та Ігоря Калинців, Степана Сапеляка, Василя Стуса, Василя Захарченка, Тараса Мельничука, Василя Рубана, Олеся Бердника та інших. Було заборонено “Собор” Олеся Гончара, “Мертву зону”, “Родинне вогнище” Євгена Гуцала, “Мальви” Романа Іваничука, “Полтава” Романа Андріяшика, “Меч Арея” Івана Білика та інші.

Попри несприятливі умови українська література цього періоду розвивалася під знаком митців-шістдесятників. Іван Дзюба писав: “Велика потреба нашого народу в духовному відродженні – ось ключ до розуміння причин появи шістдесятництва”. Воно стало поворотним моментом української історії, прологом до здобуття незалежності України.

Отже, шістдесятники – це молоде творче покоління 60-х років, яке породило літературно-мистецький і суспільний рух в Україні у період тимчасового послаблення радянського режиму. Цей рух був опозиційним до офіційної комуністичної ідеології і владних структур. Першочерговим завданням його було викриття сталінізму та його згубних наслідків для розвитку країни.

Ліна Костенко згодом про ті часи писала: “У шістдесятих роках ми були такі молоді, так вірили в правду, вперше сказану нам тоді, з такою чистою душею пішли в боротьбу за неможливість повторення сталінських жахіть!”. Великий вплив на пробудження національної самосвідомості української інтелігенції мала праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965), в якій він на конкретному фактичному матеріалі розкрив облудність так званої інтернаціональної політики компартії.

Паралельно з шістдесятницьким рухом в СРСР розвивався літературний процес за кордоном, де проживало чимало українських письменників. У Німеччині існувало об’єднання “Мистецький Український Рух” (МУР), головою якого був Улас Самчук, заступником – Юрій Шевельов (псевдонім Ю. Шерех). Відбувалися дискусії щодо перспектив розвитку літературних напрямів і стильових манер письма.

Улас Самчук висунув ідею “великої літератури”: в його концепції література є важливим чинником духовного самовияву нації в умовах бездержавності. Юрій Шевельов захищав ідею про органічний стиль мистецтва слова, яка перегукується з ідеями Миколи Хвильового. Побачили світ три випуски збірника “МУР” та однойменний альманах.

У зв’язку з тим, що чимало митців емігрували до Америки, Англії, Австралії, об’єднання припинило своє існування.

Українські письменники у Нью-Йорку утворили об’єднання “Слово”, яке мало на меті консолідувати всіх письменників у діаспорі. До нього увійшли Емма Лндієвська, Іван Багряний, Віра Вовк, Олег Зуєвський, Ігор Качуровський, Юрій Лавріненко, Богдан Кравців, Євген Маланюк, Богдан Нижанківський, Яр Славутич та інші. Спочатку головою об’єднання був Григорій Костюк, потім – Остап Тарнавський, з 1992 року – Лідія Палій.

Періодично відбувалися з’їзди, в яких брали участь делегати від Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 року видавався однойменний збірник (вийшло 16 випусків).

Нью-Йоркська група – це унікальне явище в новітній українській літературі, створеній на американській землі. Митці групи усвідомили необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції рідного мистецтва слова і спираючись на модерні стилі й форми. Ця поезія живилася двома джерелами: рідним – українською поезією “Розстріляного відродження” і чужим – західноєвропейською та американською традиціями. До цієї групи належать Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Емма Лндієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Юрій Коломієць та інші. Виникла вона у другій половині 50-х років, коли молоді поети й художники збиралися в українському кварталі Нью – Йорка, читали свої твори, обговорювали мистецькі новини.

Вони захищали політично заангажоване мистецтво слова. “Чинником єднання, – писав згодом Богдан Бойчук, – була спільна настанова, що кожен поет має іти окремою індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем ) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним”. Члени Нью-Йоркської групи захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на верлібр, що панував тоді у західноєвропейських літературах.

Богдан Бойчук народився 1927 року в селі Бертники Монастириського району на Тернопільщині. Сімнадцятилітнім юнаком опинився у Німеччині, 1949 року виїхав до Нью-Йорка. Опублікував поетичні збірки “Час болю”, “Спомини любові”, “Вірші для Мехіко”, “Мандрівка тіл”, “Третя осінь”, “Вірші кохання й молитви”.

Він – автор постмодерних романів “Дві жінки Альберта”, “Три романи”, “Спомини в біографії”. Бойчук відомий як перекладач творів з англійської та іспанської мов українською, також переклав англійською мовою поезії Богдана-Ігоря

Богдан Бойчук

Антонича та Івана Драча. Виступає як драматург, театрознавець, критик. Бойчук – тонкий майстер художнього слова з трагічним світосприйманням.

Він утверджував естетичну самостійність, відтворив жорстокість життя, невблаганну ходу долі, нездоланність суперечностей між особою та історією. В цьому плані показовою є поезія “Селянин”, в якій митець прагне вирішити одвічну проблему сенсу людського життя. Час посріблив голову Селянина, поборознив обличчя, закарбувавши на ньому пережите.

Він іде ріллею повільно й важко, як натруджена і зморена людина. Перша і друга строфи починаються анафоричним “ішов”, що надає протяжності розповіді про тяжку працю сівача. У його “жмені репаній останній клаптик неба” – символ духовного злету хлібороба. Момент духовного піднесення героя підкреслює образ сонця, що має подвійне значення: сівач іде по сонячній ріллі, тобто по чистій, святій ниві, і йому боляче, адже босі ноги розпікає палюча від сонця земля.

Маємо типово екзистенційне бачення світу: “Упав хрестом. / Клаптик неба / виховзнув з руки. / Торкнув устами / лоно чорної землі / і почорнів “.

Вірш “Час болю” відтворює внутрішній світ людини, що пережила катастрофу і зуміла вистояти, вибудувати на попелищі новий світ. Будучи за своїм світосприйманням екзистенціалістом, Бойчук таким поняттям, як смерть, страждання, трагізм, самотність, надає універсального значення. Але розгубленості, меланхолії, пасивності у його ліриці немає – тут панує невгамовна енергія, спрага пізнання життя у всіх його виявах. Митець прагнув до відтворення тонких і неочікуваних станів людської свідомості, їх змін і перетворень.

Він складає цикли віршів, у яких поєднано реальний і умовно-алегоричний плани зображення.

Богдан Рубчак народився 1935 року в Калуші на Івано – Франківщині. Хлопцем виїхав з матір’ю до Америки, в 1948 році оселився в Чикаго. Служив у американському війську в Кореї. Закінчив Ротгерський університет, захистив докторську дисертацію. Працює професором слов’янських мов і літератур в Іллінойському університеті.

Перша збірка “Камінний сад” (1956) засвідчила появу митця-інтелектуала й модерніста. Згодом побачили світ збірки “Промениста зрада”, “Дівчина без країни”, “Особиста Кліо”, “Марену топити”. Книга вибраного “Крило Ікарове” (1991) вийшла в Києві.

Пише поезії й англійською мовою. Українською мовою Рубчак переклав твори Германа Гессе, Райнера Марії Рільке, Пауля Целана, Роберта Стівенсона та інших. Відомий як літературознавець, досліджував творчість Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Богдана-Ігоря Лнтонича.

Рубчак, відкинувши традиційні форми художнього вираження, будує вірші на глибинних асоціативних зв’язках, густій метафориці, зіставленні образів. Ліричний герой немов перебуває у двох світах – урбаністичному й природному. Серед світу природи він залишає маску, його “я” “знову стає собою” (“В кімнаті ста люстер”). Саме це “я” згадує архетипні голоси, воскрешаючи пракорені поганської міфології, які викликають ностальгійні нотки: “Уста листя, десь близько, кличуть мене. / Богдане!

Блідо благають. / Мов кохана, запрошують, просять листя уста. / Я не можу прийти. Я ж міста син. / Я син сизого неба, не синього неба весни / Безсонні сирени мій день і мій сон. / Я бачу весну, / бо клаптик снігу і сажі між мурами став трохи меншим, / але знаю весну, / бо десь сповідаються сонцеві листя уста, / і там десь, здається, встає / і тремтливо зростає чудо забутих богів” (“Уста листя”). Його верлібр будується на метафоричній образності, внутрішніх римах і звукопису: алітераціях та асонансах, які підкреслюють особливу тональність і мелодику ліричного висловлювання.

Поета цікавить не конкретно-предметна реальність, а рух образу-ідеї, що функціонує у метафорі. Митець бачить своє місце у космічному просторі, бажаючи бути безпристрасним, розважливо-мудрим, бо прагне шукати лиш суть буття.

Особливої багатозначності у збірках Рубчака набуває образ каменя. Він символізує застиглість і рутинність світу, що роз’їдають душу людини, породжуючи її байдужість, бездуховність, речовизм. Камінь уособлює безплідність, нежиттєздатність реальності, в якій ніжній душі холодно й незатишно.

Одначе в цьому світі живе душа, сповнена глибоких почуттів, пристрастей і духовності. “Камінності”, як втіленню світового зла, протиставляються людяність, добродіяння. Не випадково у фіналі збірки “Камінний сад” звучить вольтерівський мотив: “Дай руку, кохана, / підемо звідсіль. / Підемо шукати / інших слів, інших садів”. Перед ліричним героєм постають інші світи й духовні горизонти.

Юрій Тарнавський народився 1934 року в місті Турка на Львівщині. З родиною виїхав до Німеччини, 1952 року оселився в Америці, навчався в Нью-Джерському технологічному інституті

Богдан Рубчак

Юрій Тарнавський

Та в Нью-Йоркському університеті, захистив докторську дисертацію. Автор поетичних збірок “Життя в місті”, “Ідеалізована біографія”, “Пісні є-є”, “Ось як я видужую” та інші. В Україні вийшла збірка вибраного “Без нічого”, поема “УРАНА”, “їх немає.

Поезії 1990-1999″, збірки п’єс “6 X 0”, прози “Не знаю”, оповідань “Короткі хвостики “.

Виходячи на поетичну творчу дорогу, Юрій Тарнавський поставив перед собою завдання звільнити лірику від трафаретів, очистити українську мову від декларативності. Для Тарнавського поезія – спосіб найпильнішого наближення до внутрішнього світу людського “я”, що призводить її до замкненості, але водночас надає емоційної глибини. У збірці “Життя в місті” лірика переважно урбаністична.

Митець порушує екзистенціальні проблеми: буття самотньої й розгубленої людини в сучасному місті, що нагадує в’язницю. Місто тут символізує “некультурну Америку, чи радше з іншою культурою” у відмінною від тієї, що ввібрав у душу юнак з України. У “Пісні міських дітей” висловлено біль окрадених дітей: “наші батьки працюють серед божевільних машин, забувши нас, і навіть свої імена”.

Герої вірша звертаються до сонця, щоб зігріло їх своїм теплом, аби “ми пустили коріння в мертвий череп асфальту”. Книга пройнята гуманістичним пафосом, заглибленням у підсвідоме.

Поема “УРАНА ” (1991) відбиває складні перипетії української історії XX століття. Поет таврує тоталітарну ідеологію, явища втрати українцями своєї національної гідності, культури, рідної мови. Гірка історія буття нації, зловісна чорнобильська радіація роз’їдають душу України. “УРАНА” – спотворене слово “Україна” – кривава рана усієї нації, адже вона перетворилася на людиноподібну істоту, що є і Україною, з якої вибили її державницьку природу, й “улюбленою наложницею” всесильного царя Урану. Автор використовує сюрреалістичні образи, розвінчує винуватців зла.

Письмо його метафоричне й багатозначне, гротескне й сатиричне. У фіналі твору розгортаються фантасмагоричні картини похоронів УРАНИ. Оповідач у поемі – “Я” – виступає як вільна особистість, що відчуває національний сором за рани України, усвідомлює свою відповідальність, але не йде за історією, а несе її у собі.

Отже, поети Нью-Йоркської групи збагатили українську поезію XX століття, наблизивши її до світових вимірів. Після здобуття Україною державної незалежності митці цієї групи стали членами НСПУ, на рідній землі виходять тепер їхні книги, стаючи надбанням усього українського народу.

Шістдесятництво охопило велику кількість письменників: Івана Дзюбу, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Бориса Олійника, Віталія Коротича, Євгена Гуцала, Михайлину Коцюбинську, Івана Світличногог Василя Стуса, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Анатолія Дімарова, Валерія Шевчука, Романа Андріяшика, Івана Білика, Миколу Холодного, В’ячеслава Чорновола та інших. їхніми програмними засадами були: відродження української духовності, утвердження гуманістичної ідеї простої людини як найвищої цінності на землі, переосмислення історичної долі українського народу і його місця в європейському колі народів. Шістдесятники активно захищали демократизацію суспільства, права людини, національну гідність особистості, повноправне функціонування української мови у всіх сферах життя.

Чимало митців звільнилися від догматичних схем “соціалістичного реалізму” і сміливо йшли на експериментаторство у творчості, зокрема і яскраві представники старшого покоління – Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах та інші. Вони захищали високі естетичні критерії творчості, пропагували національно самобутнє мистецтво слова. Для творчості шістдесятників характерним було продовження традицій письменства “Розстріляного відродження” 20-х років.

Водночас вони освоювали творчі здобутки митців народів світу.

Шістдесятники у своїх творах втілили нову естетичну концепцію людини. Головним героєм стає проста людина, її життя, духовний світ. Цю програмну гуманістичну ідею висловив Василь Симоненко: “Ти знаєш, що ти – людина, / Ти знаєш про це, чи ні? / Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні”.

Цим пафосом віри в красу простої людини пройнято збірку “Соняшники” Івана Драча, до якої увійшли його балади, в яких висловлено захоплення поета талантами українців, опоетизовано сільських жінок, які білять і розписують свої хати. Він застосував метонімію, назвавши своїх героїнь іменами всесвітньо відомих митців: “Cap’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях”.

У цей період особливо пожвавлюється перекладацька діяльність митців слова, які прагнули збагатити українську культуру надбаннями світового письменства. Так, Микола Лукаш представив українську версію “Фауста” Гете, “Декамерона” Боккаччо, Григорій Кочур – “Гамлета” Шекспіра, європейської поезії від античності до другої половини XX століття, Борис Тен – “Іліаду”

Та “Одіссею” Гомера, Євген Дроб’язко – “Божественну комедію” Данте, Микола Терещенко – “Сузір’я французької поезії”. Виходили серійні видання “Вершини світового письменства”, “Перлини світової лірики”, “Зарубіжна новела” та інші.

Словникова робота

1. Запам’ятайте значення слова.

Діаспора – (грец. diaspora – розсіювання) розселення представників народу за межами країни, які усвідомлюють свою генетичну або духовну єдність із ним. Діаспорною літературою називається мистецтво слова, витворене її представниками. В силу історичних умов українці творили літературу рідною мовою у різних країнах світу.

Вона є невід’ємним духовним надбанням нашого народу.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

У річниці шістдесятиницького руху