Українська народна казка – Чарівна скрипка

Українська народна казка записана Михайлом Григоровичем Івасюком на Буковині.

Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син – високий, гарний легінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства – сама біда в хаті. Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости.

А одного року була така засуха, що й земля згоріла. Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці. – Підеш молотити,- сказав граф,- а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає.

Русин

погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося.

Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини. Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю: Русинами на Буковині називали українців.

– А смерека б вас побила! – Не сердься, добрий чоловіче,- запищало в нього за спиною. – А хто це мені радить не сердитися? – Та я – одна зернина, яку не з’їли горобці. – А де ти є? – Та осьдечки – під лопухом сховалася.

Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив

золоту зернину. – Що мені з тебе? – каже чоловік.- Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні. А зернина радить: – Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.

Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий.

Розказав про все жінці, а вона допікає: – Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув – нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки – із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір.

Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув: – добридень, тату! Ще більше здивувався чоловік. – добридень,- відповів.- А хто мене називає татом?

– Це я, ваш син Петрик,- і з яблуні скочив красний хлопець. – Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,- все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться. Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти.

– Що то за скрипка? – запитав батько. – А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих – старіється зло. Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми.

Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг. – Що ті люди роблять? – спитав Петрик селян.

– Весілля справляють,- відповів один дід.- Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв. Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими.

Молодий із молодою – яке місяць із зірницею. Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт.

Прийшли бідні люди, поскидали крисані. – Бачу, що від музики дістали добру силу. Завтра під горою маєте продовбати великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти! Наступного дня зранку люди взяли мотики й лопати і подалися до гори.

Обліпили її, як ті мурашки, й загупали, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки продовбали крізь гору тунель. Подивився граф і каже: – Тепер побудуйте в середині гори високий палац – з великими залами, Довгими коридорами, ясними світлицями. Брама до палацу має бути така, аби її заперла і мала дитина, а відчинити міг тільки один я.

Але бідні люди вже не чули в собі великої сили. А граф їм дав таку страшну роботу! Рушили до хати, де жив із родичами Петрик. Викликали хлопця й докоряють: – Ти дав нам снагу видовбати діру для ріки, а тепер лишив нас у біді?.. Петрик відповів: – Завтра всі до одного беріть кияння, довбні та лопати і йдіть до гори.

Я прийду на поміч. Другого дня люди прийшли до гори, але ніхто не міг підняти ні кия, ні лопати. Тут Петрик погладив зелені смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав коломийку. Люди помолоділи, дістали красну силу – аж уламки скелі розліталися. В горі були зроблені довгі коридори, височезні зали, просторі світлиці.

Коли все було готово, граф розіслав гайдуків скликати гостей: його доньку посватав один заморський принц. Гості зібралися в палаці, який збудували в середині гори. Прийшов туди Петрик.

Граф його уздрів і закричав: – Як ти смів сюди прийти?! – Мужицьке весілля я вже бачив, пане, а графське – ще ні,- відповів йому Петрик. Граф наказав слугам викинути зухвалого хлопця.

Та Петрик погладив жовті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці одразу притихли. Граф згорбився, руки затремтіли. Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама помалу обросла травою-муравою.

Про графа ніхто й не згадував. А про Петрика та його чарівну скрипку розповідають і донині.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Українська народна казка – Чарівна скрипка