Українська народна казка – Ох

Колись-то давно, не за нашої пам’яті,- мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лихо! Нічого не робить – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: – Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний?

Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш! Журились-журились

батько з матір’ю, а далі мати й каже: – Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого робить не вміє? – Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили. Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись.

От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч – знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись.

Так і там не побув довго – втік. Батько: – Що робить? Поведу,- каже,- ледащо у інше царство: де найму,

то найму,- може, він відтіля не втече. Взяв його й повів.

Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи: а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже: – Притомився я – сяду, одпочину трохи.- От сідає на пеньок та: – Ох! Як же я втомився! – каже.

– Тільки це сказав – аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна. – Що тобі,- питає,- чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: “де воно таке диво взялося?” Та й каже йому: – Хіба я тебе кликав? Одчепись! – Як же не кликав,- каже дідок,- коли кликав!

– Хто ж ти такий? – пита чоловік. – Я,- каже дідок,- лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

– Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! – каже чоловік. – Ні, кликав: ти сказав: “Ох!” – Та то я втомився,- каже чоловік, та й сказав. – Куди ж ти йдеш? – пита Ох. – Світ за очі! – каже чоловік.- Веду оцю дитину наймать,- може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома – що найму, то й утече. – Найми,- каже Ох,- у мене: я його вивчу.

Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене! – добре,- каже чоловік. – Ударили по руках,- чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе. От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої.

А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все. А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута! – Ну, сідай же,- каже Ох,- наймитку, та поїси трохи! Мавки подають йому страву – і страва зелена; він попоїв.

– Ну,- каже Ох,- піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси. Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова.

Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,- наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув.

Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втрете та знову сприснув вуглину живущою водою – із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать. От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином.

Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже: – Ох! Ох і виліз з того пенька та й каже: – Здоров був, чоловіче! – Здоров, Ох! – А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.

– Прийшов,- каже,- за сином. – Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме. Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалось такого півнів!

– Ну, пізнавай,- каже Ох,- де твій син? Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові, один у один,- не впізнав. – Ну,- каже Ох,- іди ж собі, коли не пізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька: – Ох! – каже. Ох до нього виліз. – Іди,- каже,- пізнавай! – Увів його в кошару – аж там самі барани, один в один.

Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав. – Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене. Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде – аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.

– Здоров, чоловіче! – доброго здоров’я, діду! – Куди це ти йдеш? – Йду,- каже,- до Оха виручать сина.

– Як саме? – Так і так,- каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою. – Е! – каже дід.- Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

– Та я вже,- каже чоловік,- і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать? – Знаю! – каже дід. – Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,- а мій син, своя кров.

– Слухай же,- каже дід,- як прийдеш до Оха, вія тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься. То твій син! Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька: – Ох,- каже. Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство.

От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один. – Пізнавай,- каже Ох,- де твій син! Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій. От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується.

Чоловік і каже: – Ось мій син! – Ну, вгадав! Коли так – бери. Взяв перекинув того голуба,- і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує.

Раді обидва! – Ходім же, сину, додому. От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже: – Що ж ми тепер, сину, робитимем?

Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив! – Не журіться, тату, все гаразд буде.

Глядіть,- каже,- тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,- тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось! Йдуть та йдуть,- аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу: – Це твій хорт?

– Мій! – добрий хорт! Продай його нам.

– Купіть. – Що тобі за нього? – Триста карбованців, без ретязя. – Нащо нам твій ретязь,- ми йому позолочений зробимо!

На – сто! – Ні. – Ну, бери гроші, давай хорта.- Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю.

Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс. там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька. Йдуть та йдуть, батько й каже: – Що нам, сину, цих грошей,- тільки що хазяйством завестись, хату полагодить. – Не журіться, тату, буде ще.

Тут,- каже,- тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки. – От ідуть полем,- паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом: так і насів перепела. Паничі побачили: – Це твій сокіл?

– Мій! – Продай його нам! – Купіть! – Що тобі за нього?

– Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки. – Ми йому парчеву зробимо! Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а вій як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька. – Ну, тепер ми розжились трохи,- каже батько.

– Постійте, тату, ще буде. Як будемо,- каже,- іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка. От доходять до містечка там, чи що,- аж ярмарок.

Син перекинувсь конем – такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут понасходилось купців – торгують.

– Тисячу,- каже,- без недоуздка, то й беріть! – Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! – дають п’ятсот. – Ні! А це підходить циган, сліпий на одне око: – Що тобі, чоловіче, за коня?

– Тисячу, без недоуздка. – Ге! дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком! – Ні, не рука,- каже батько. – Ну, шістсот… бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв,- так чоловік не спускає. – Ну, бери, батю, тільки з недоуздком. – Е ні, цигане: недоуздок мій! – Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…

– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік. – Ну, батю: я тобі ще п’ять карбованців накину,- тільки з недоуздком. Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців!

Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату. – Не втік-таки від моїх рук! – каже жінці. От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки.

Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце – що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та: – Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! – Коли ти, кумонько, хочеш балакати,- каже окунець щуці,- то я й так чую!

Знову – що нажене щука окуня та: – Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою! А окунець одстовбурчить пірця та й каже: – Коли ти, кумонько, хочеш,- то я й так чую! Довго ганялась щука за окунем – та ні, не дожене! А це підпливає той окунь до берега – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води.

Приносить додому, хвалиться: – Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний! Коли це через якийсь там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов: – Що тобі треба? – Так і так: їхав я,- каже Ох,- кораблем по морю.

Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов? – Так,- каже цар,- моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився: – Оддай,- каже,- дочко, а то через нас буде не щастя чоловікові, оддай! А Ох так просить: – Що хочте, те й беріть у мене,- тільки оддайте мені перстень!

– Ну, коли так,- каже царівна,- то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень па землю. Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось воно по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював.

А одна пшонина закотилася під ноги царівні,- він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював,- та в вікно й вилетів геть та й полетів собі… А з тієї пшонини та перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу,- та так же то щиро просить царя и царицю, щоо її оддали за нього: – Ні за ким,- каже,- я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився: “Як то за простого парубка оддати свою дочку?!” А далі порадилися – та взяли та й одружили їх, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Українська народна казка – Ох