Українська народна казка – Яйце-райце

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було.

Миша каже: – Нехай мені буде! А жайворонок каже: – Нехай мені! Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже: – Ну, я лучче перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця

скликає всіх звірів – і почали війну.

Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на війні комашні.

Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил. На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить: – Ану, вставайте воюватися! Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й

розірве.

А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А орел просить його: – Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить: – Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану! Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити: – Ей, голубчику-братику!

Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у великій пригоді стану! Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А він йому каже: – Принеси мене до своєї хати та годуй м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік і з’їв та й каже чоловікові: – Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому: – Ще в мене мала сила,- заріж іще одну ялівку! Той чоловік послухав його та й зарізав.

Орел з’їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому: – Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: “Що тут робити – чи зарізати, чи ні?” А потім каже: – Більше пропало,- нехай і це пропадає! Узяв та й зарізав йому бугая. Він з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому: – Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.

Той чоловік питається: – Що з того буде? А він йому каже: – Сідай! Цей і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, – коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже: – А що, як тобі здавалось? А він каже: – Так, наче я вже неживий був. Тоді орел каже йому: – Отак само і мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже: – Сідай знов!

Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла,- ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмарку, а звідтіль скинув його, а підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його: – А що, чоловіче, як тобі здавалось? Він йому каже: – Так, наче зовсім вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже: – Так само й мені було, як ти вдруге націливсь.

Ну, ще сідай. Той сів. Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його: – Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже: – Так, наче мене зовсім не було вже на світі.

Тоді орел йому каже: – Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже: – Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи. Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже: – Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть: – Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже: – добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються: – Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки.

А він їм каже: – Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть: – Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце. Тоді він виходить із хати та й каже орлові: – Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце. Орел йому каже: – Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,- тільки й тут не здобув яйця-райця.

Прилітають до його батька, а орел йому каже: – Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш. Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть: – Чи по волі, чи по неволі? Він їм каже: – добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися: – Чи не бачив нашого сина?

Бо вже як немає – третє літо: пішов навійну, та, мабуть, убили його там. А він їм каже: – Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на вічі приведу. Батько орел каже йому: – Нащо воно тобі?

Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже: – Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! – Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!

Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали: – Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш. Він іде та йде, та так схотілось пити йому…

Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розгин те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, п. і другий розійдеться…

Кричить бідолаха, нічого сам не зробить. Коли це іде до нього змія і каже йому: – Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те нице? А він їй каже: – А що тобі дати? Вона йому каже: – даси те, що без тебе стало дома? А він каже: – дам!

Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками.

– Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: – Нема що робити,- журбою не поможеш. Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.

Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже: – Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому каже: – Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, ізорав і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в одну ніч з пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та зажурився. А там близько був мурований стовп, і її тім стовпі була зміїна дочка зачарована.

Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається: – Чого ти плачеш? А він каже: – Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ні коли його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив. Вона його спиталась: – А що ж там?

Він їй і розказав. Вона йому каже: – Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала. Він каже: – добре. Вона йому каже: – Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.

От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить – на тім місці ореться, пшениця сіється… до світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі. Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг: тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже: – Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!

Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди дніпро йшов, а коло того дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове! Він знов іде до того стовпа та й плаче.

Та дівка його питається: – Чого ти плачеш? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже: – Лягай спати, я це все пороблю. А сама як свисне, то та гора розкопується, дніпро туди йде, коло нього комори будуються…

Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: – Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його: – Що вона загадала?

Він розказав. – Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця. Одначе ходім до тієї скелі.

Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то золотий заєць! Ото вона пішла та й жене. Коли це – вилазить з нори гадюка та й сичить.

Він її і пустив. дівчина виходить із нори та й питається його: – А що, нічого не вилазило? А він каже: – Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив. А вона йому каже: – А щоб тебе! Ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, держи його!

Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка: – Чого ти, шину, тут шукаєш? А він їй каже: – Золотого зайця. Вона йому каже: – де тут він узявся: тут його нема! Сказала це та й пішла від нього.

Коли це виходить та дівчина та й питається його: – А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже: – Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив. Тоді вона й каже: – Чом ти не держав?

Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці,- тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене. От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, поклав його перед змією на стільці та й каже змії: – Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже: – добре, йди!

Він пішов. А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать.

Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними. Вони чують – аж стугонить земля.

Тоді дівка каже: – Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе: “Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди?”, то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась. Коли це змій летить та й питається того діда: – Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?

А він каже: – Йшли. Той питається: – давно ж вони йшли? Дід: – Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже: – Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати. Прилітає змій додому.

Змія його питається: – А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: – Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною?

А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я і вернувсь. Тоді змія йому каже: – Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого! Побігла.

Ото біжить… Коли ті чують – аж земля реве і гаряча. дівчина тоді каже йому: – Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Зробила. Прибігає змія та й каже до тієї річки: – А що, втекли? Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: іцо хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не візьме його.

Гонилась, гонилась,- так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: мила, пила, напилась багато та й луснула. Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою: – Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.

Ото він пішов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: “Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене”. Поцілував і дитину дядькову.

Як поцілував, так і забув за ту дівку. Ото побув півроку дома та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,- хоч її й ніхто не знав, що воно за одна.

Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, – вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба: – А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс? А голуб каже: – Забув, забув!

Потім знов голубка каже: – А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки? А він каже: – Забув, забув! Потім знов голубка каже: – А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?

А голуб каже: – Забув, забув! Тоді парубок згадав за ту дівку,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Українська народна казка – Яйце-райце